Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Пополудні йому слід було виїхати службово разом із вахтмістром Сламою в Солодке. Його дуже знеохочував цей виїзд — чому не до Швабів? Легесенько задзеленчали кульчики Евфемії.

По нього зайшов вахтмістр Слама. Вони запрягли Сивого до візка. Був квітень, недовго по Великодню. Небо було молоде у своїх білосніжних хмарках і ясній блакиті. Вітерець, що віяв назустріч айхмістрові, був просто-таки грайливий і легковажний. Поля обабіч гостинця саме бралися радісною зеленню, а залишки снігу в ровах були сірі, як попіл.

«Як не сьогодні, то завтра прилетять ластівки!» — проказав вахтмістр жандармерії Венцель Слама. Айхмістрові Айбеншютцу здалося дивним, та водночас і страшенно зворушливим, що вахтмістр, попри шолом із навершям і затиснену між колінами рушницю з насадженим багнетом, говорить про ластівок.

«Так пізно вони сюди прилітають?»

«Так, — сказав вахтмістр Слама, — неблизький сюди шлях».

І вони замовкли. А возик котився, і вітерець повівав, а понад світом склепилося молоде небо в ніжно-блакитних хмарках.

Була п'ятниця, день, якого інспектор не любив: не із забобону, а тому що в усьому повіті, взагалі в усій цій місцевості то був базарний день. І тоді було багато роботи не лише в крамницях, але й на торговицях. Покупці просто втікали, уздрівши жандармів та урядників.

Великий переполох зчинився на базарі в Солодкому і цього разу. Коли жовтий возик з'явився на краю базарної площі, хтось, якийсь хлопець, якого поставили дозорцем, зарепетував: «Їдуть! Вони їдуть!» Баби покидали рибини, яких щойно хотіли були купити, назад у кадоби. Свіжозарізані, ще скривавлені кури з грюкотом попадали на ляди в ятках.

Перепудилася і ще жива птиця. Кури, гуси, качки й індики кинулися врозтіч широким і заболоченим гостинцем, обабіч якого було порозставлювано ятки, метушливо, кудкудакаючи і ґелґочучи, важко і швидко лопочучи крильми. У той час як покупці, що, як-не-як, не мали жоднісіньких підстав утікати від урядників, робили це просто з глупоти, ненависти або недовіри, а може, ще й із якогось непевного страху, продавці, які не могли полишити своїх місць, не накликавши на себе виправданої підозри, розмірковували, що їм робити. Передусім вони покидали свої важки на середину гостинця, у сріблясто-сіре болото. Це виглядало майже як баталія, так наче два боки вулиці обстрілювали один одного важкими тягарцями.

Єдиний серед цих продавців холоднокровно поводився лише Ляйбуш Ядловкер. Щоправда, в нього не було концесії на торгівлю рибою в Солодкому. І однак він торгував рибою в Солодкому. Кремезний, широко розставивши ноги, стояв він отак, поряд зі своїм кадобом, майже такий завширшки, як і сама діжка. Щоправда, в нього не було концесії, але фальшивих важків у нього теж не було. Закон він знав: айхмістр до концесій не має жодного діла. Хай лиш підійде. Тим часом він спостерігав за щуками і коропами, які плюскалися в бочівці. Дурні риби, вони, либонь, уважають, що плавають іще в річці. Що та бідолашна риба знає?

Ох, а що знає бідолашний чоловік, Ляйбуш Ядловкер?

І навіть якщо він знає всі закони, і всі звичаї, і звички, і завдатки урядників, може настати мить, коли раптом вигулькне якийсь невідомий параграф, а якщо річ не в параграфі, то в якомусь урядникові пробудиться, скажімо, несподівана пристрасть. Урядники-бо теж люди.

Навіть айхмістр Айбеншютц був усього-на-всього людиною. Тихесеньке бряжчання Евфеміїних кульчиків не відпускало його. Іноді він навіть затикав собі вуха. Але ж воно бряжчало там, усередині, не назовні. І це важко було знести. Слід було швиденько перевірити базар у Солодкому, а потім би ще, можливо, залишався час на Шваби.

Він їхав порожнім, спорожнілим базаром. Колеса його візка незворушно їхали по викинених важках, а Якобові копита ще глибше загрузали в багнюці. Посередині майдану Айбеншютц зупинився. Німі й застиглі, немовби воскові ляльки в паноптикумі, стояли продавці за лядами. Ансельм Айбеншютц переходив від однієї ятки до іншої, поряд із ним жандарм. Йому показували ваги і важки, справжні ваги, справжні важки. Ох, він прекрасно знав, що це не ті, що це ніколи не вживані тягарці. Він приглядався до клеймування, перевіряв шальки, зазирав до пачок, шухляд, закутків, сховків. У продавчині птиці Чачкес він знайшов сім фальшивих фунтових і кілограмових гирок. Він списав її, йому було її шкода. Це була стара, кощава єврейка, з почервонілими очима, гачкуватим носом і пожмаканим, пергаментовим лицем. Власне кажучи, слід було подивуватися, як стільки зморщок вмістилося на такій обмеженій кількості шкіри на вилицях і щоках. Йому було шкода її, тієї бідолашної Чачкес. І все ж він мусив її списати. Вочевидь, її руки були заслабкі, аби своєчасно викинути важки, як це зробили інші.

Вона негайно залементувала: «Ґвалт! Ґвалт! Наді мною чинять ґвалт! — отак кричала вона безтямно своїм хрипким голосом, і було в ньому щось від цвіркотіння, кракання, ґелґотання. — Не списуйте мене, не списуйте!» — кричала вона, вимахуючи руками, скубаючи себе за брунатну перуку, насаджену на сиве волосся, і тут же заходилася жбурляти в багнюку своїх худющих курей, увесь свій убогий крам. «Злодії! Грабіжники! Вбивці! — кричала вона. — Беріть, забирайте все! Заберіть у мене життя!» Репетування тут же перейшло в несамовите ридання. Та це анітрохи не вгамувало її, навпаки, здавалося, ще дужче роз'юшило. Бо в той час як сльози струменіли з її запалених очей, вона жбурляла все, що потрапить під руку: якусь склянку, ложку, навіть самовар. Намарно намагався айхмістр Айбеншютц утихомирити її. Врешті-решт вона схопила ніж, яким зазвичай різала птицю. І кинулася зі свого рундука, з цим скерованим на нього, великим, зазубленим, як пилка, ножиськом. Перука збилася набакир, із-під фальшивого, брунатного волосся показалися справжні, скуйовджені сиві патли, і айхмістр відступив на крок, не через ніж — через те волосся. Вахтмістр жандармерії Слама, з карабіном на плечі, все ще стояв непорушно.

«Слід забрати її!» — сказав він. Він схопив її занесену руку, в якій грізно стримів зазублений ніж. Цієї миті з усіх яток повискакували крамарі. Зчинився несусвітенний рейвах. Можна було подумати, усенький світ залементував і обурився арештом пані Соші Чачкес. Оливи у вогонь долив вахтмістр Слама: він зв'язав стару. Отак, сиплючи прокльонами, верещачи, ґелґочучи незрозумілі та безглузді лайки, пішла вона до цюпи, поміж двома чоловіками, жандармом і айхмістром.

Що ж стосується айхмістра, то він дуже схвилювався. Він зовсім не хотів, аби цю бідолашну, божевільну єврейську ґендлярку птицею запроторили до в'язниці. Він сам походив із євреїв. Він іще пригадував свого довгобородого діда, який помер, коли Ансельмові було вісім років. І похорон він пам'ятав. То був єврейський похорон. Загорнений у білий саван, без домовини, упав старий Айбеншютц у могилу, яку притьмом закопали.

Ох, він був у становищі, якому не позаздриш, наш айхмістр Айбеншютц. Йому боліла, як же боліла йому власна доля. Він був сповнений рішучости дотримуватися закону. Порядний він був, порядний, а серце його добре і строге водночас. І що ж було йому робити з отією добротою і строгістю водночас? У той же час у вухах йому бряжчали маленькі кульчики пані Евфемії.

Він ішов, мовби сам був скутий. Попри це, він повинен був затриматися ще коло тієї чи іншої ятки. Тим часом пані Чачкес страхітливо лементувала, а жандарм тримав її на ланцюзі, тоді як Айбеншютц перевіряв ваги і важки на різних ятках. Перевіряв він поверхово і похапцем. Він суперечив своєму солдатському і урядницькому сумлінню, але що тут уже поробиш? Жінка верещала, гендлярський люд поводився загрозливо. Йому хотілося бути прудким і все ж сумлінним. Йому хотілося бути співчутливим, поблажливим, а та жінка все одно верещала, крім того, йому безперервно бряжчало у вухах: Евфеміїні кульчики. Врешті він попросив вахтмістра Сламу звільнити пані Чачкес. «Якщо не будете репетувати, — сказав Слама до старої гендлярки, — я вас відпущу, хочете?» Так, звісно, вона хотіла. Її звільнили. І вона пустилася бігти геть, тим же шляхом назад, розмахуючи руками. Вона нагадувала журавля.

Нарешті Айбеншютц підійшов до Ядловкерового кадоба. «Що ви тут робите? — запитав він. — У вас є концесія на продаж риби?»