Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

І щойно за якусь часину він усвідомив, що цей голос сказав. Вони порозуміються. Порозуміються. Чом би й ні?

«Це цілком таємно, — сказав він. — Розумієте? Не скажете нікому?»

«Нікому ані слова», — сказала вона і простягнула йому руку, білу, осяйну руку. Враження було таке, що вона пливе крізь цю срібно-синю ніч.

Якусь мить він стояв непорушно, він дуже довго дивився на цю осяйну руку, перш ніж узяти її. Вона була прохолодна і тепла водночас, йому здалося, що її долоня гаряча, а зовнішній бік прохолодний. Він довго тримав цю білу й осяйну річ. Коли відпустив, Евфемія усміхнулася. У блакиті ночі виразно виднів разок її білих зубів.

Вона швидко обернулася, її спідниця в безліч складок зашаруділа, тихесенько. Ця спідниця жила власним життям, чимось на кшталт живого чародійницького шатра була вона. Вона шаруділа, вона шелестіла.

Повернувшись до корчми, айхмістр побачив за одним столиком вахтмістра Сламу і негідника Каптурака, вони грали в тарок. Айбеншютц підсів до них.

«Бідолашний чоловік цей Ядловкер, — сказав Каптурак. — Га, пане айхмістре?»

Айбеншютц нічого не відповів, зате жандарм Слама нетерпляче сказав: «У слушний час ми й вас запопадемо, пане Каптурак! Може, ще партійку?»

Більшість людей помирає, так і не довідавшись про себе ані крихти правди. Можливо, вони дізнаються її на тому світі. Та декотрим суджено ще за життя спізнати, ким вони є насправді. Вони пізнають це страшенно раптово і несамовито лякаються. До такого ґатунку людей належав і айхмістр Айбеншютц.

Літо прийшло навально, без переходу. Воно було спекотне і сухе, а коли й породжувало там і сям грозу, вона проминала стрімко і залишала по собі ще гіршу спеку. Води стало обмаль, криниці повисихали. Трава на луках рано зжовкла і зжухла, здавалося, навіть птахи потерпають від спраги, їх у цій місцевості було багацько. Кожне літо, що його провів тут Айбеншютц, було переповнене їхнім могутнім, лунким співом. Та цього літа їх було чути лише зрідка, і айхмістр на свій превеликий подив помітив, що йому бракує їхнього щебету. Коли це йому залежало на пташиному співі? Чому він раптом почав відчувати всі зміни в природі? Чим була для нього природа все його, гармаша Айбеншютца, життя? Доброю видністю або поганою видністю. Полігоном для маневрів. Одягти плащі або ж оперезатися. Вийти з когорти або не вийти. Чистити люфу карабіна двічі на день або раз. Чому ж айхмістр Айбеншютц раптом почав уловлювати всі зміни в природі? Чому насолоджувався тепер глибокою, літньою зеленню великого, широкого, пишного каштанового листя і чому його так всепереможно п'янили пахощі каштанів?

Його дитину, тобто дитину писаря Новака, вивозили тепер на прогулянку у візочку. Іноді він зустрічався з дружиною в малесенькому міському парку, перетинаючи його дорогою зі служби додому. Було надто спекотно, аби крокувати камінням. Зустрічаючи отак дружину, Айбеншютц якусь часину йшов поряд із нею, за візком, і вони не перемовлялися ані словом. Він уже давно не відчував ненависти ні до жінки, ні до дитини, вони обоє були йому байдужі, іноді він навіть їм співчував. Він ішов за візочком, поряд із дружиною, просто тому, що хотів, аби люди в містечку повірили, що в них усе гаразд. Зненацька він повертав, без слова, не попрощавшись, і йшов додому. Покоївка подавала йому їсти. Він їв квапливо і неуважно. Думками він був уже коло Сивого, на возику, дорогою до Швабів, у прикордонній корчмі.

Він заходив до повітки і стайні, запрягав, рушав. Він їхав у золотих хмарках пороху і піску, в горлянці йому було сухо, немилосердне сонце тисячами списиків разило йому в голову, крізь солом'яного бриля з широкими крисами, та на серці в нього було радісно. Він міг би й міг зупинятися перед заїздами, дорогою було чимало заїздів. А він не спинявся ніде. Спраглий і виголоднілий, як і його душа, він прагнув доїхати до Швабів, до прикордонної корчми.

І доїхав, дорога потривала дві години. Сивий Якоб уже нетерпеливився, висолопив язик, він прагнув води, а його боки тремтіли в гарячковому збудженні. Підійшов служник і розпріг. Відколи Ядловкера посадили, цей служник розглядав інспектора Айбеншютца як законного власника прикордонної корчми. Це був старий служник, руський селянин. Він називався Онуфрій, до того ж був глухий. Можна було подумати, що він нічого не тямить, та він розумів усе, можливо, саме тому, що був такий глухий і такий старий. Декотрі люди, що мало чують, мають здатність дуже багато помічати.

Айхмістр засів до столу при вікні. Він пив мед, заїдаючи солоним горохом. Із вірнопідданською радістю підійшов Каптурак, ні для чого іншого, як просто побажати доброго дня. Айхмістр ненавидів цю підлабузницьку фамільярність. У дивовижний спосіб він навіть зауважив, що зростання вразливости супроти того, що діється в природі, супроводжується в нього вичуленістю на людські паскудства. Айхмістрові здалося несправедливим, що Ядловкера засудили, тоді як Каптурак розгулює собі на свободі. Шкода, що Каптурак не давав жодної зачіпки для звинувачення в порушенні закону. В нього не було ні крамниці, ні ваг, ні важків. Але одного дня і на нього знайдеться управа.

Айбеншютц іще трохи попив, а тоді наказав прислужниці покликати Евфемію. Чекаючи, він стояв укінці сходів.

Каптурак і досі щодня, себто щоночі, приводив до прикордонної корчми російських дезертирів. Хтось незлецьки на них наживався, бо вони були невтішні та сповнені відчаю, а невтішні та сповнені відчаю готові викладати грошики. Та були серед них і шпики, які доносили на своїх братів у нещасті, та й узагалі сповіщали дещо про становище на кордоні. Здійснювати поліційний нагляд аж ніяк не було ні повноваженням, ні вродженою пристрастю Ансельма Айбеншютца. І все ж він пильнував і намагався прислухатися до розмов і запам'ятовувати обличчя. Йому було гидко, та він усе одно це робив.

Евфемія була не нагорі, а поряд, у крамниці, де продавала селянам скипидар, кисіль, тютюн, оселедці, шпроти, провощений папір і позлітку, а також синьку. Крамничка відчинялася лише двічі на тиждень, у понеділок і четвер. Сьогодні четвер. Марно чекав Айбеншютц коло сходів. Прихід Евфемії зовсім з іншого боку застав його зненацька.

Вона простягла йому руку, і йому пригадалося, як ця сама рука кілька тижнів тому, навесні, наблизилася, напливла на нього. Він узяв цю руку і тримав її довго, набагато довше, ніж йому здавалося доречним, та що він мав зробити?

«Чого ви від мене хочете?» — спитала Евфемія.

Він хотів відповісти, що його закликав сюди обов'язок, служба, натомість сказав: