Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«Не думаю, що ця самотність довго протриває, — відповіла вона. — Принаймні ви двоє то вже напевно про мене подбаєте». При цьому вона дивилася лише на айхмістра.

Вона підвелася і пішла до сходів, сходами догори. Крізь увесь корчемний гамір усе ще було чутно тихеньке, солодке шарудіння її широкої темно-червоної спідниці в безліч складок.

Була вже пізня ніч, коли вони поверталися додому, до Золотогрода, айхмістр і жандарм.

Дорогою Слама сказав: «Від такої я би й сам не відмовився!»

«Та й я не від того!» — сказав Айбеншютц і одразу ж пошкодував.

«А хіба ви її ще не маєте?» — сказав жандарм.

«Та що ви собі думаєте?» — сказав айхмістр.

«А чом би й ні?» — сказав жандарм.

«Ну, не знаю», — сказав Айбеншютц.

«У кожному разі, — підсумував жандарм, — добре, що ми його позбулися, Ядловкера себто. Я так собі міркую: два роки!»

Айбеншютц, розгублений, лише ляснув батогом. Сивий перейшов на чвал. М'яко і прудко мчав візок вогким, піщаним ґрунтом гостинця. Зорі світили владно і тихо. Повівав вітерець. Сивий сяяв у темній синяві ночі перед очима айхмістра Айбеншютца.

Два роки, — думав він, — два роки щастя вартують життя, двох, трьох життів. Він чув ніжне дзеленчання.

У Золочеві Ядловкера навіть не думали засудити нашвидкуруч, як то кажуть. Навпаки, це діялося ще й як надовгуруч. Його звинувачували в образі гідности, образі урядників, насильницькому спротиві представникам державної влади і — щонайгірше — в блюзнірстві. Процес тривав через те так довго, що суддя краєвого суду вже давно не мав таких цікавих справ. Повітові суди тієї місцевости мали багато роботи. Дріб'язок усілякий і сміховинні процеси. Той тому не заплатив. Той тому дав ляпаса. Повітові суди в тій місцевості мали чимало роботи. Бо були, скажімо, люди, певний ґатунок людей, що дозволяли давати собі ляпаса, добровільно і з неабиякою втіхою. Вони володіли особливим мистецтвом доти злостити тих кількох чоловіків, що з тієї чи тієї причини мали на них зло, поки діставали нарешті ляпаса. Тоді вони зверталися до повітового лікаря. Той констатував, що їм завдано болю, іноді навіть випадіння зуба. Це називалося «рапортувати про візу». Тоді вони подавали скаргу. Діставали право на відшкодування. І жили з нього роками.

Та це так, принагідно. І цим власне займалися повітові суди. Натомість краєвий суд у тій місцевості майже зовсім не мав заняття. Трапиться, бувало, вбивство чи, крий Боже, навіть убивство з пограбуванням, — поліція його не розкривала. Та й узагалі, в тій місцевості було небагато вбивць чи навіть убивць із метою пограбування. Зате були пройдисвіти. А позаяк пройдисвітами були геть усі, то ніхто ні на кого не доносив. Отож краєвий суд мав так мало роботи, що він трохи навіть заздрив повітовому. Відтак він дуже зрадів, коли йому перепала справа Ядловкера.

Передусім слід було допитати чим більше свідків. Бо всі власники яток на базарній площі зголосилися свідками. Адже їм не просто оплачували дорогу туди й назад, а й навіть давали свідківську винагороду, одну корону, тридцять шість гелерів.

Позаяк вони вважали, що не дістануть свідківської винагороди, якщо казатимуть щось корисне для звинуваченого Ядловкера, то й казали саме некорисне. Ба навіть пані Чачкес, котра ж і спричинила всю цю катавасію, свідчила, що й айхмістр Айбеншютц, і вахтмістр жандармерії Слама поводилися з нею надзвичай по-доброму і людяно.

Прокурор висунув звинувачення у спротиві представникам державної влади і блюзнірстві.

Айхмістр Айбеншютц і вахтмістр жандармерії Слама підтвердили це під службовою присягою.

Натомість адвокат Ядловкера дав до розмислів присяжним, що айхмістр, — інспектор мір і ваг, тобто по суті службовець, якого найняла громада, — не мав права вимагати у Ядловкера концесію. Окрім того, айхмістр зазіхнув на особу Ядловкера, набравшись нахабства заарештувати і навіть скути його. Понад те, по-третє, своїм блюзнірством Ядловкер мав на увазі не Бога взагалі, не Всемогутнього нашого Господа, а бога зокрема, а саме бога урядників: «Ваш бог!» — сказав він.

Та, окрім усього цього, з'ясувалося, на превеликий жаль, що Ядловкер утік із Одеси і що колись, багато років тому він забив там цукровою кеґлею одного чоловіка.