Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Фальшива вага
IV

Недалеко від ключицьких родичів Менделя Зинґера жив Каптурак, чоловік без віку, без родини, без друзів, спритний, і завжди зайнятий, і в прекрасних стосунках із установами. І саме його допомогою намагалася заручитися Дебора. Із тих сімдесяти рублів, що їх Каптурак вимагав іще перед першою зустріччю з клієнтом, вона мала майже двадцять п'ять, таємно заощаджених за довгі роки гризот. Вони зберігалися в міцному шкіряному капшуку під дошкою в підлозі, відомою їй одній. Щоп'ятниці вона обережно підіймала її, шуруючи підлогу. Її материнській надії різниця в сорок п'ять рублів здалася меншою від суми, яку вона вже мала. Бо вона додавала до неї роки, за які ці гроші накопичувалися, поневіряння, що їм кожен рубель завдячував своєю тривкістю, і численні тихі й гарячі втіхи перелічування.

Даремно намагався Мендель Зинґер переконати її в Каптураковій неприступності, його черствому серці й голодному гамані.

«Чого ж ти хочеш, Деборо, — казав Мендель, — бідні безвладні, Господь не скидає їм із неба золотого каміння, в лотереї вони не виграють, а свою долю мусять зносити в покорі. Одним Він дає, а в інших забирає. Не знаю, за що Він нас так карає, спочатку хворим Менухимом, а тепер-от здоровими дітьми. Ах, бідакові завжди зле: коли согрішить, зле, і коли заслабне, теж зле. Треба вміти зносити свою долю! Хай сини йдуть, та ж не пропадуть вони там! Проти волі небес нема влади». «Від нього гримить, і від нього блискає, і хмариться над всією землею, від нього не втечеш», — так написано.

Та Дебора відповідала, взявши руки в боки, над в'язанкою заіржавілих ключів: «Людина мусить намагатися зарадити собі, і тоді їй Бог поможе. Ось як написано, Менделю! Завжди ти запам'ятовуєш не ті речення. Скільки тисяч речень написано — ні, ти запам'ятовуєш найнездарніші! Ти так одурів від того викладання! Ти даєш їм трохи твого розуму, а вони лишають тобі всю свою дурість. Ти просто вчитель, Менделю, вчитель!»

Мендель Зинґер не мав марнославства ані щодо свого розуму, ані щодо фаху. І попри те, від Дебориної мови щось у ньому сколихнулось, її закиди поволі підточували його добросердність, а в його серці вже спалахували білі пломінці обурення. Він відвернувся, щоби не бачити жінчиного лиця. В нього було таке відчуття, ніби він знає його вже так довго, набагато довше, ніж від дня шлюбу, чи не від самого дитинства. Довгі роки воно здавалося йому однаковим, таким самим, як у день шлюбу. Він не бачив, як плоть відстає від вилиць, мов тиньк від стіни, як довкола носа напинається шкіра, щоб тим вільніше провиснути під підборіддям, як повіки зібгалися в сіточки над очима і як зблякла чорнота самих очей до прохолодної і тверезої карости, незворушної, тямущої та безнадійної. Але одного дня, він уже й сам не пам'ятав, коли то могло бути (може, це й сталося того ранку, коли сам він спав і тільки одне його око застало зненацька Дебору перед дзеркалом), отож одного дня це усвідомлення зійшло на нього. То було як другий, повторний шлюб, цього разу з потворністю, зі згіршенням, з усе старшим жінчиним віком. Він відчував її тепер ближчою, мало не частиною власного тіла, нероздільно і навіки, але нестерпною, мучівною і трохи навіть ненависною. Із жінки, з якою входиш у зв'язок лише в темряві, вона перетворилася на таку собі недугу, з якою зв'язаний день і ніч, яка є частиною тебе, яку вже не треба ділити зі світом і від чиєї вірної ворожости конаєш. Звісно, він тільки вчитель! І його батько був учителем, і дідо. Тим-то й він не може бути ніким іншим. Отож, нападаючи на його існування, ганячи його фах, вона намагалася стерти його зі списку світу. Ось проти чого повстав Мендель Зинґер.

Власне кажучи, він утішився, що Дебора їде. Вже тепер, заки вона ще готувалася до від'їзду, дім спорожнів, Йона і Шемар'я волочилися десь завулками, Міріям сиділа в сусідів або гуляла. Вдома, в полудневу годину, перед тим як мали прийти учні, залишилися тільки Мендель із Менухимом. Мендель їв перлову юшку, яку сам і зварив, і лишив у глиняній мисці ще досить для Менухима. Він зачинив засув, щоби малий не виповз за двері, як то любив. А тоді батько пішов у куток, узяв дитину, посадив собі на коліна і почав годувати.

Він любив ці тихі години. Любив залишатися сам із сином. Так, часом він навіть думав, чи не ліпше було би, якби вони взагалі залишились удвох, без матері, без братів-сестер. Після того як Менухим, ложка за ложкою, проковтнув перлову юшку, батько посадив його на стіл, сам сів якраз навпроти і з ніжною цікавістю зосередився на цьому широкому, блідо-жовтому обличчі з численними зморшками на чолі, складчастими повіками й обвислим подвійним підборіддям. Він намагався розгадати, що діється в цьому широкому черепі, зазирнути крізь ці очі, мов крізь вікна, в мозок, то тихою, то голосною мовою видобути з цього німотного хлопчини бодай якийсь знак. Він десять разів поспіль назвав Менухимове ім'я, повільними устами зображав звуки в повітрі, щоб Менухим їх принаймні побачив, раз уже не чує. Але Менухим не ворушився. Тоді Мендель схопив ложку, вдарив нею об склянку, і Менухим тут-таки повернув голову, і якесь мізерне світелко заяріло в його великих, сірих, вибалушених очицях. Мендель дзенькав далі, затягнув пісеньку, відбиваючи ложкою об склянку такт, і Менухим виявив неабияке занепокоєння, ледь натужно повернув свою велику голову і забаламкав ніжками. «Мама, мама!» — вигукував він раз по раз. Мендель устав, узяв чорну книгу Біблії, підніс Менухимові під очі розгорнутою на першій сторінці й заспівав на мелодію, якою вчив своїх учнів, перше речення: «На початку сотворив Бог небо й землю». Зачекав мить, у надії, що Менухим повторить ці слова. Але Менухим не ворушився. І тільки в його очах іще стояло те світло дослухання. Тут Мендель відклав книгу, сумно подивився на сина і монотонним співом вів далі:

«Послухай мене, Менухиме, я самотній! Твої брати виросли і стали чужі, вони йдуть у солдати. Твоя мати — баба, чого від неї хотіти. Ти мій найменший син, мою останню і наймолодшу надію посіяв я в тобі. Чому ж ти мовчиш, Менухиме? Ти ж справді мій син! Дивись, Менухиме, сюди і повторюй ці слова: “На початку сотворив Бог небо й землю…”».

Мендель зачекав іще мить. Менухим не ворушився. Тоді Мендель знову задзеленчав ложкою об склянку. Менухим повернув голову, і Мендель наче обіруч упіймав момент притомности й заспівав знову: «Послухай, Менухиме! Я вже старий, з усіх дітей мені лишаєшся ти один, Менухиме! Слухай і повторюй за мною: “На початку сотворив Бог небо й землю…”». Але Менухим не ворушився.

Тоді Мендель із важким зітханням знову поклав Менухима на підлогу. Він відсунув засув і вийшов надвір, в очікуванні учнів. Менухим поповз за ним і сів навчіпочки на порозі. Бежеві дзиґарі вибили сім ударів, чотири низькі й три високі. І тут Менухим скрикнув: «Мама, мама!». Мендель озирнувся на нього і побачив, що малий витягнув голову в повітря, ніби вдихаючи відлуння дзвонів.

За що мені така кара? — думав Мендель. Він перетрусив увесь мозок у пошуках якогось гріха, але не знайшов жодного тяжкого.

Прийшли учні. Він зайшов разом із ними до хати і, походжаючи кімнатою взад-вперед, грозячи то одному, то другому, б'ючи котрогось по пальцях і легенько стусаючи когось під ребра, безперестанку розмірковував: Що таке гріх? У чому гріх?

Дебора тим часом пішла до фірмана Самешкіна й запитала, чи не взяв би він її найближчим часом задурно до Ключиська.

«Так», — сказав фірман Самешкін, він сидів на голому припічку, непорушно, з ногами, обмотаними сіро-жовтими мішками, перев'язаними мотузками, і пахнув самогоном. Для Дебори цей запах був як ворог. То був найнебезпечніший селянський запах, провісник незбагненних пристрастей і супровідник погромних настроїв.

«Так, — сказав Самешкін, — якби тільки дороги були ліпші!»

«Ти вже колись брав мене із собою восени, коли дороги були ще гірші».

«Не пригадую, — сказав Самешкін, — ти помиляєшся, то був сухий літній день».

«Аж ніяк, — відказала Дебора, — то була осінь, ішов дощ, я тоді їхала до ребе».

«А бачиш, — сказав Самешкін, і його ноги в мішках легенько забелемкали, бо припічок був доволі високий, а Самешкін досить-таки маленького зросту, — а бачиш, — сказав він, — тоді ти їхала до рабина, бо то було перед вашими високими святами, і тому я тебе взяв. Але ж сьогодні ти не їдеш до рабина!»

«Я їду у важливій справі, — сказала Дебора, — Йона і Шемар'я ніколи не мають стати солдатами!»

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фальшива вага » автора Йозеф Рот на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Йозеф Рот Йов. Фальшива вага“ на сторінці 5. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи