Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Удома його оплакували як блудного сина, але не забували. Настало літо, сухе й гаряче. Вечори западали над землею пізно й золотаво. Перед хатою Самешкіна сидів Йона і грав на гармошці. Він був дуже п'яний і не впізнавав власного батька, який часом несміливо прослизав поблизу, тінь, що боїться сама себе, батько, який не переставав дивуватися, що цього сина породили його власні чересла.

Двадцять п'ятого серпня в Менделя Зинґера з'явився посланець від Каптурака, по Шемар'ю. Всі сподівалися посланця десь у ці дні. Та коли він постав перед ними в плоті й крові, то ошелешив їх і налякав. То був звичайний чоловік звичайного зросту і звичайної зовнішности, на голові він мав синього солдатського картуза, а в роті — тонко скручену цигарку. Коли його запросили сісти і випити чаю, він відмовився. «Краще зачекаю надворі», — сказав він таким тоном, із якого було зрозуміло, що він звик чекати надворі, перед хатами. Проте саме це рішення чоловіка змусило родину Менделя Зинґера захвилюватися ще дужче. Знову й знову його голова в синьому картузі, мов вартовий, з'являлася за вікном, і все гарячковішими ставали їхні рухи. Вони пакували Шемар'їні речі, костюм, молитовний ремінь, запас їжі на дорогу, ніж для хліба. Міріям підносила речі, вона зносила все більше й більше. Менухим, що вже сягав головою до столу, зацікавлено й тупо витягав підборіддя і безперестанку лепетав те одне слово, яке знав: «мама». Мендель Зинґер стояв коло вікна і тарабанив пальцями в шибку. Дебора безгучно плакала, сльозу за сльозою посилали її очі до викривленого рота. Коли Шемар'їн клунок було спаковано, він видався всім страшенно жалюгідним, і вони безпомічними очима обшукували кімнату в надії знайти іще щось. Аж до цієї миті ніхто не говорив. Тепер, коли білий клунок разом із палицею лежали на столі, Мендель Зинґер обернувся від вікна, в бік кімнати і сказав синові: «Ти негайно і якомога швидше даси про себе звісточку, не забудь!» Дебора голосно схлипнула, розпростерла обійми і кинулася до сина. Вони довго стояли, міцно обійнявшись. Тоді Шемар'я насилу вирвався, підійшов до сестри і лунко поцілував її в обидві щоки. Батько, благословляючи, заніс над ним руки і квапливо промурмотів щось незрозуміле. Після цього Шемар'я боязко приступив до Менухима, що невідривно витріщався. Вперше доводилось йому обійняти хвору дитину, і відчуття в нього було таке, ніби він має поцілувати не брата, а символ, що не дає відповіді. Кожен хотів би ще щось сказати. Але ніхто не знаходив слів. Вони знали, що це прощання назавжди. В найкращому разі Шемар'я цілий і неушкоджений потрапить за кордон. У найгіршому — його спіймають на кордоні, а тоді стратять, або прикордонник просто пристрелить його на місці. Та й що скажеш, прощаючись на все життя? Шемар'я завдав собі палицю з клунком на плече і ногою розчахнув двері. Він так жодного разу й не озирнувся. В мить, коли переступав через поріг, він спробував забути і цей дім, і всіх домашніх. За спиною ще раз пролунав голосний зойк Дебори. Двері захряснулися. З відчуттям, що мати впала непритомна, Шемар'я підійшов до свого супутника. «Одразу за ринком, — сказав чоловік у синьому картузі, — на нас чекають коні». Проходячи повз Самешкінову хату, він зупинився. Кинув поглядом у невеличкий сад, тоді у відчинену порожню конюшню. Його брата Йони там не було. Тужливою думкою вшанував він свого блудного брата, що, як і досі вважав Шемар'я, добровільно приніс себе в жертву. Ну, то й що, що ґбур, зате шляхетний і відважний, подумав він. А тоді рівномірним кроком рушив поряд із незнайомцем.

Відразу за ринком вони застали коней, як і казав той чоловік. Не менше ніж три дні до кордону, бо слід уникати залізниці. Дорогою з'ясувалося, що Шемар'їн супутник докладно знає ці краї. Він давав це зрозуміти, хоча Шемар'я нічого й не питав. Він показував на далекі дзвіниці й називав села, до яких вони належали. Він називав двори, і маєтки, й імена їх власників. Він часто з'їздив із головної дороги і дуже скоро вже орієнтувався на вузьких шляхах. Складалося враження, що він іще наостанок хоче познайомити Шемар'ю з вітчизною, перш ніж молодий чоловік подасться на пошуки нової. Він на все життя сіяв у Шемар'їному серці тугу за рідним домом.

За годину перед північчю вони дісталися до прикордонного шинку. Була тиха ніч. Шинок стояв у ній єдиним домом, дім посеред тиші ночі, німий, темний, із позачинюваними вікнами, за якими не вгадувався жоден порух. Мільйони цвіркунів невтомно оточували його своїм сюрчанням, шепіткий хор ночі. Поза тим їх не тривожив жоден голос. Плаский був цей край, усіяний зорями обрій оточував його бездоганно круглим, темно-синім колом, тільки на північному сході перебитим яснішим пасмом, як синій перстень навколо шматка оправленого срібла. Пахло далекою вогкістю боліт, що прослалися на заході, і повільним вітром, що її приносив. «Гарна, справжня літня ніч!» — сказав Каптураків посланець. І вперше, відколи вони були вдвох, він зволив заговорити про свій промисел: «У такі ясні ночі не завжди легко перейти на той бік. Для наших справ дощ значно бажаніший». Він збудив у Шемар'ї легенький страх. Оскільки шинок, перед яким вони стояли, був німий і закритий, Шемар'я навіть не надав йому значення, аж поки слова супровідника нагадали йому про його намір. «Заходьмо!» — сказав він як хтось, хто не хоче довше відсувати небезпеку. «Нема чого спішитися, і так доведеться довгенько почекати!»

Але все-таки підійшов до вікна і тихенько постукав у дерев'яну віконницю. Двері відчинилися, випускаючи широкий струмінь довгого світла на нічну землю. Вони увійшли. За шинквасом, просто в світловому кружалі лампи, що висіла, стояв господар і кивав їм, вітаючись, на підлозі навпочіпки сиділи кілька чоловіків і кидали кості. За одним зі столів сидів Каптурак із якимось чоловіком в однострої вартового. Ніхто не підвів голови. Чутно було перестук костей і цокання настінного годинника. Шемар'я сів. Його провідник замовив випити. Шемар'я випив горілки, йому стало гаряче, зате спокійно. Безпеку він відчував тут таку, як ніколи; він розумів, що це одна з тих рідкісних годин, коли людині слід творити свою долю не менше, ніж тій великій силі, яка її призначає.

Невдовзі після того, як годинник вибив північ, ляснув постріл, твердо і гостро, з відлунням, що поволі стихало. Каптурак і вартовий підвелися. Це був умовлений знак, яким постовий давав зрозуміти, що нічна перевірка прикордонного офіцера закінчилася. Вартовий зник. Каптурак наказав усім вирушати. Всі мляво повставали, позавдавали на плечі клунки та валізки, двері відчинилися, вони по одному висипалися в ніч і рушили до кордону. Спробували були співати, хтось їм заборонив, то був голос Каптурака. Незрозуміло було, звідки він долинає: з передніх рядів, ізсередини, ззаду. Тож вони мовчки крокували крізь щільне сюрчання коників і густу синяву ночі. Десь за пів години Каптураків голос наказав: «Лягай!» Вони попадали на вогку від роси землю, лежали непорушно, притиснувшись серцями, що несамовито калатали, до мокрої землі, прощання сердець із вітчизною. А тоді їм наказали встати. Вони підійшли до неглибокого широкого рову, якесь світло зблиснуло зліва від них, то було світло постової будки. Вони перебралися через рів. Суто задля годиться, не цілячись, прикордонник вистрелив їм навздогін із рушниці.

«Перейшли!» — закричав якийсь голос.

Цієї миті небо на сході проясніло. Чоловіки обернулися до батьківщини, над якою, здавалося, ще лежить ніч, а тоді знову повернули назустріч дню і чужині.

Хтось затягнув пісню, всі підхопили, співаючи, рушили вони в дорогу. Лише Шемар'я не співав. Він думав про своє найближче майбутнє (його статки складали два рублі); про ранок удома. За дві години там устане батько, промурмотить вранішню молитву, прокашляється, прополоще горло, підійде до миски з водою і сполоснеться. Мама роздує самовар. Менухим пролепече щось у ранок, Міріям заходиться вичісувати клапті білого пір'я з чорного волосся. Все це Шемар'я бачив так виразно, як не бачив ніколи, живучи вдома і сам будучи частиною домашнього ранку. Він мало що чув спів інших, і тільки його ноги підхопили той ритм і марширували під нього.

За годину він уздрів перше чужинське місто, синій дим із перших сумлінних коминів, якогось чоловіка з довгою нарукавною пов'язкою, що зустрів прибульців. Бежеві дзиґарі вибили шосту.

І настінний годинник Зинґерів вибив шосту. Мендель устав, прополоскав горло, прокашлявся, промурмотів молитву, Дебора вже стояла біля плити й роздувала самовар, Менухим лопотів зі свого кутка щось незрозуміле, Міріям чесалася перед осліплим дзеркалом. «Де тепер Шемар'я?» — сказала вона раптом. Усі думали про нього.

«Господь йому поможе!» — сказав Мендель Зинґер. Так і почався день.

Так починалися і всі наступні дні, порожні дні, злиденні дні. Дім без дітей, думала Дебора. Всіх їх я породила, всіх вигодувала, вітер розвіяв їх. Вона розгледілася за Міріям, вона рідко бачила доньку вдома. Один Менухим залишився матері. Завжди він простягав назустріч руки, варто було їй пройти повз його закапелок. А коли вона його цілувала, він шукав її груді, як те немовля. Із докором думала вона про благословення, яке сповнювалося так поволі, і сумнівалася, чи доживе ще до Менухимового одужання.

Дім мовчав, коли замовкав розспів учнів. Він мовчав і був темний. Знову була зима. Ощадили нафту. Рано лягали спати. Вдячно поринали в милостиву ніч. Час від часу посилав вітання Йона. Він служив у Пскові, тішився, як і завжди, добрим здоров'ям і не мав клопотів із начальством. Так минали роки.

Одного пополудня пізнім літом до хати Менделя Зинґера увійшов якийсь незнайомець. Двері й вікна стояли повідчинювані. Мухи тихо, чорно і сито приліпилися до розпечених сонцем стін, розспів учнів тік із відкритого дому в білий завулок. Раптом вони помітили в одвірку чужого чоловіка і замовкли. Дебора підвелася з ослінчика. Із другого кінця вулиці надбігла Міріям, ведучи міцною рукою хиткого Менухима. Мендель Зинґер став перед чужинцем і уважно його розглядав. То був якийсь незвичайний чоловік. На ньому був широченний чорний калабрійський капелюх, широкі, світлі, просторі штани, міцні жовті чоботи, а над його темно-зеленою сорочкою стягом маяла червоногаряча краватка. Не ворушачись, він сказав щось, мабуть, привітався, незнайомою мовою. Прозвучало це так, ніби в роті він тримав вишню. Зелені хвостики і так стирчали з кишень його сурдута. Його гладенька, дуже довга верхня губа поволі посунулася догори, як завіса, оголюючи міцні жовті зуби, що нагадували кінські. Діти засміялися, та й Мендель усміхнувся. Чужинець витягнув складеного подовгастого листа і прочитав адресу та ім’я Зинґерів у свій химерний спосіб, так, що всі знову засміялися. «Америка!» — сказав чоловік і вручив Менделю Зинґеру листа. Щасливий здогад сяйнув Менделеві й просвітлив його лице. «Шемар'я!» — сказав він. Одним порухом руки він відіслав учнів, як відганяють мух. Вони вибігли. Чужинець сів. Дебора подала чай, солодощі та лимонад. Мендель розкрив листа. Дебора і Міріям теж сіли. А Зинґер почав читати таке:

«Дорогий батьку, дорога мамо, люба Міріям і добрий Менухиме!

Йону не згадую, бо ж він у війську. Теж прошу Вас не пересилати йому цього листа прямо, бо в нього можуть з'явитися клопоти, коли він листуватиметься з братом-дезертиром. Саме тому я так довго чекав і не писав Вам поштою, аж поки нарешті знайшов нагоду передати цього листа моїм добрим приятелем Маком. Він знає усіх Вас із моїх розповідей, але не зможе поговорити з Вами ані слова, бо не тільки він американець, а вже його батьки роджені в Америці, він також не єврей. Але ліпший, ніж десять євреїв разом узятих.

Тож розповідаю Вам, як усе було, від початку й аж до сьогодні: спочатку, коли я перебрався за кордон, то не мав чого їсти, грошей у мене було в кишені два рублі, але я подумав, Бог поможе. Від якоїсь пароплавної компанії з Трієсту до кордону вийшов один чоловік у службовому картузі, щоби нас забрати. Нас було дванадцятеро чоловік, решта одинадцятеро всі мали гроші, вони купили собі фальшиві документи і квитки на пароплав, і той аґент корабельної компанії завів їх на потяг. Я пішов із ними. Подумав, не завадить. Пішов, у кожному разі, думаю, подивлюся, як то воно їхати до Америки. А тоді лишився сам із аґентом, і той дивується, чому я не їду. “А в мене ані шеляга”, — кажу аґентові. А він питає, чи я вмію читати і писати. “Та трохи вмію, кажу, але, може, не досить”. Ну гаразд, щоби Вас довго не затримувати, той чоловік мав роботу для мене. А саме: щодня, коли надходять дезертири, виходити до кордону, забирати їх, усе в них скуповувати і вмовляти, що Америка — край молочних рік і кисільних берегів. Well: починаю я працювати, п'ятдесят відсотків від зарібку віддаю аґентові, бо я тільки субаґент. Він носить картуза з вишитою золотом назвою фірми, а я тільки нарукавну пов'язку. Через два місяці кажу йому, маю діставати шістдесят відсотків, інакше кидаю роботу. То він і дає шістдесят. Багато казати — мало слухати, знайомлюся в мого господаря з гарненькою дівчиною, Веґа їй на ім'я, і тепер вона Ваша невістка. Її батько дав мені трохи грошенят, щоби я почав власну справу, а я ніяк не можу забути, як ті одинадцятеро поїхали до Америки і як я лишився один. То я прощаюся тільки з Веґою, на кораблях я знаюся, то ж бо моя ділянка — і пливу до Америки. І от я тут, за два місяці доїхала Веґа, ми одружилися і дуже щасливі. Знимки у Мака в кишені. Спочатку я пришивав ґудзики до штанів, потім прасував штани, тоді пришивав підкладки на рукавах, і вже мало не став кравцем, як усі євреї в Америці. Як тут, під час прогулянки на Лонґ Айленді знайомлюся з Маком, просто перед фортом Лафаєт. Коли Ви будете тут, покажу Вам це місце. Відтоді я почав співпрацю з ним, всякі-різні справи. Аж почали страхування. Я страхую євреїв, він — ірландців, я вже навіть застрахував кілька християн. Мак дасть Вам десять доларів від мене, купіть собі за них щось, на дорогу. Бо скоро я, з Божою поміччю, пошлю Вам квитки на пароплав.

Обіймаю і цілую Вас усіх

Ваш син Шемар'я