Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Від цього дня Дебора знає, що насувається лихо. Лихо носить вона в лоні. Вона знає і мовчить. Вона знову відсуває засув, у двері грюкають, прийшов Мендель.

Рано посивіла його борода. Рано зів'яли й обличчя, тіло і руки Дебори. Міцний і повільний, як ведмідь, найстарший син Йона, хитрий і меткий, наче лис, молодший Шемар'я, грайлива і бездумна, мов та ґазель, сестра їхня Міріям. Отак як вона прошмигувала крізь завулки, послана в різних справах, тоненька і струнка, мерехтлива тінь, смагляве лице, великі червоні уста, золотисто-жовта шаль, зав'язана під підборіддям двома тріпотливими крильми, і двійко старечих очей посеред смаглявої юні обличчя, отак впадала вона у вічі офіцерам із ґарнізону, засідаючи в їхніх безтурботних, ласих до утіх головах. Не один рушав їй іноді услід. Нічого іншого вона не сприймала в своїх переслідувачах, понад те, що ще могла впустити крізь зовнішні брами змислів: срібне дзеленчання і бряжчання шпор та зброї, леткі пахощі помади й мила для гоління, засліпливе сяяння золотих ґудзиків, срібних облямівок і криваво-червоних юхтових ременів. Того було мало, того виявилося досить. Відразу за зовнішньою брамою змислів у Міріям принишкла цікавість, сестра молодости, провісниця бажання. Охоплена солодкою і гарячою втечею втікала дівчинка від своїх переслідувачів. Ось тільки, щоби досхочу розсмакувати болісно-збудливу насолоду втечі, вона бігла багатьма завулками, на багато хвилин довше. Вона втікала довкільними шляхами. Лише для того, щоби мати змогу знову втікати, виходила Міріям частіше, ніж було потрібно, з дому. На рогах вулиць вона зупинялась і кидала погляди, приманку для мисливців. То були єдині втіхи Міріям. Навіть якби й знайшовся хтось, хто її зрозумів би, її уста все одно залишилися б закриті. Бо втіхи сильніші, доки вони потайні.

Міріям іще не підозрювала, в який загрозливий стосунок до чужого і жахливого світу війська їй суджено увійти і якою важкою буде доля, що вже почала збиратися над головами Менделя Зинґера, його жінки і його дітей. Бо Йона і Шемар'я були вже в тому віці, коли, за законом, мали йти в солдати, а за традицією прабатьків мусили рятуватися від війська. Іншим хлопцям милостивий і турботливий Господь дарував якісь тілесні немочі, що мало їм шкодили, зате боронили від лихого. Декотрі були одноокі, інші кульгали, той мав грижу, в цього без причини сіпалися руки-ноги, ще в когось були слабі легені, в інших слабе серце, хтось недочував, сей затинався, а в третього просто була загальна тілесна слабкість. Але в родині Менделя Зинґера виглядало на те, що малий Менухим прийняв на себе весь огром людських страждань, що їх милостива природа зазвичай потроху розподіляє межи всіх. Старші Менделеві сини були здорові, в їхніх тілах не можна було дошукатися жодної вади, і їм слід було починати виснажувати себе, постити і пити каву в сподіванні на тимчасову серцеву кволість, хоча війна з Японією вже закінчилася.

Отож почались їхні поневіряння. Вони не їли, не спали, виснажені, тремтячи всім тілом, шкандибали вони крізь дні й ночі. Їхні очі почервоніли і набрякли, шиї скощавіли, а голови обважніли. Дебора знову їх любила. Щоби помолитися за старших синів, вона ще раз вирушила на прощу на цвинтар. Цього разу вона молилася за недугу для Йони й Шемар’ї, як колись благала здоров'я для Менухима. Військо бовваніло перед її зажуреними очима, наче важка гора з гладенького заліза і дзвінкої муки. Вона бачила трупи, самі трупи. Високий і осяйний, із закривавленими ногами в шпорах сидів цар і чекав на жертву її синів. Вони пішли на маневри, вже це одне було для неї найбільшим жахіттям, про нову війну вона навіть не думала. Її душив гнів на чоловіка. Мендель Зинґер, та хто він такий? Учитель, пришелепуватий учитель пришелепуватих дітей. Хіба про таке вона мріяла, коли ще дівувала. Тим часом Мендель Зинґер ніс зажуру не меншу, ніж його жінка. На шабат, у синагозі, коли відбували приписану законом молитву за царя, Мендель думав про найближче майбутнє своїх синів. Він так і бачив їх уже в ненависному однострої свіжих рекрутів. Вони їли свинину, й офіцери шмагали їх кінними нагайками. Вони носили рушниці та багнети. Він часто з незрозумілої причини зітхав, просто посеред молитви, посеред уроку, посеред мовчання. Навіть незнайомі дивилися на нього стурбовано. Про хворого сина його ніколи ніхто не питав, зате про здорових питалися всі.

Нарешті двадцять шостого березня обоє братів поїхали в Торги. Обидва потягли жереб. Обоє виявилися бездоганно здорові. Обох узяли.

Іще одне літо вони могли провести вдома. Восени треба було йти до війська. Однієї і тієї самої середи вони стали солдатами. В неділю вони повернулися додому.

В неділю вони повернулися додому, отримавши безкоштовний квиток від держави. Вони вже подорожували коштом царя. Чимало їм подібних їхали тим самим потягом. То був повільний потяг. Вони сиділи поміж селян на дерев'яних лавках. Селяни співали і були п'яні. Всі курили чорний самосад, у його димі ще чувся віддалений спомин про піт. Усі розповідали одні одним історії. Йона і Шемар'я не розлучались ані на мить. То була їхня перша їзда залізницею. Часто вони мінялися місцями. Кожен хотів трохи посидіти коло вікна і подивитися на краєвид. Нечувано широким здавався Шемар'ї світ. Плитким був він ув очах Йони, наганяв на нього нудьгу. Потяг їхав крізь плитку рівнину гладко, як сани по снігу. Поля лежали у вікнах. Строкаті селянки махали руками. Там, де вони з'являлися гуртками, їм із вагона відповідало пронизливе завивання селян. Чорні, несміливі й зажурені сиділи серед них два євреї, затиснені в куток веселощами п'яних. «Хочу бути селянином», — сказав раптом Йона.

«А я ні», — відказав Шемар'я.

«Хочу бути селянином, — повторив Йона, — хочу бути п'яним і спати з отими дівчатами».

«А я хочу бути тим, ким я є, — сказав Шемар'я, — євреєм, як мій батько Мендель Зинґер, не солдатом і тверезим».

«А я навіть трохи тішуся, що стану солдатом», — сказав Йона.

«Ти ще досить тих радощів спізнаєш! А я ліпше стану багатим і побачу життя».

«А що таке життя?»

«Життя, — тлумачив Шемар'я, — можна побачити у великих містах. Там залізниця їздить просто вулицями, всі крамниці великі, як наші казарми жандармерії, а вітрини ще більші. Я бачив поштівки. Навіть дверей не треба, щоб увійти до крамниці, вікна там до самої землі».

«Гей, а ви чо' такі смутні?» — раптом гукнув селянин із протилежного кутка.

Йона і Шемар'я вдали, ніби не почули або наче питання не їх стосується. Прикидатися глухими, коли до них заговорює селянин, — це було в них у крові. Тисячу років ніколи добром не закінчувалося, коли селянин питав, а єврей відповідав.

«Гей!» — сказав селянин і встав.

Йона і Шемар'я підхопилися одночасно.

«Так-так, я до вас, до жидів, звертаюся, — сказав селянин. — Ви ще не пили?»

«Вже пили», — сказав Шемар'я.