Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Хтось відчинив двері. Ребе стояв коло вікна, він був обернений спиною, тоненька чорна риска. Раптом він повернувся. Вона застигла на порозі, обома руками простягала йому сина, як складають офіри. Вона угледіла якийсь відблиск на блідому ликові цього чоловіка, що цілком зливався з білою бородою. Вона постановила зазирнути святому у вічі, щоби пересвідчитися, що в ньому справді живе ласка Всемогутнього. Але тепер, коли вона стояла тут, озеро сліз накотилося їй на очі, і вона бачила чоловіка за білою хвилею з води та солі. Він підвів руку, їй здалося, що вона розгледіла два кощавих пальці, інструменти благословення. Та дуже близько розчула вона голос ребе, хоча він тільки прошепотів:

«Менухим, Менделів син, одужає. Небагато буде рівних йому в Ізраїлі. Біль зробить його мудрим, потворність добрим, гіркота лагідним, а недуга сильним. Його очі будуть широкі та глибокі, його вуха ясні й повні відгомону. Його уста мовчатимуть, але коли відкриються, віщуватимуть лише добро. Не бійся і йди додому!»

«Коли, коли, коли він одужає?» — прошепотіла Дебора.

«Через багато літ, — сказав ребе, — але не випитуй далі, в мене нема часу, і я вже нічого більше не знаю. Не покидай свого сина, навіть коли він буде тобі важким тягарем, не віддавай його нікому, він вийшов із тебе, як і здорові діти. А тепер іди!»

За дверима перед нею розступилися. Її щоки були бліді, очі сухі, уста ледь розтулені, ніби дихали легкою надією. Із благістю в серці повернулася вона домів.

Повернувшись, Дебора застала чоловіка коло плити. Він неохоче порався коло вогню, горщика, дерев'яних ложок. Його проста натура була скерована на прості земні речі й не зносила див у ділянці очей. Він підсміювався із жінчиної віри в ребе. Його невибаглива побожність не потребувала посередницької сили між Богом і людьми. «Менухим одужає, але це потриває довго!» — із цими словами Дебора увійшла в дім. «Це потриває довго!» — лихою луною озвався Мендель. Зітхнувши, Дебора знову підвісила кошик до плафона. Троє старших дітей вернулися знадвору. Вони налетіли на кошик, за яким устигли стужитися за ті кілька днів, і щосили його розхитали. Мендель Зинґер двома руками вхопив синів, Йону і Шемар'ю. Міріям, дівчинка, втекла до матері. Мендель накрутив хлопцям вуха. Вони завили. Він зняв пояс і помахав ним у повітрі. Так ніби шкіра належала його тілу, ніби була природним продовженням його руки, відчував Мендель Зинґер кожен лункий удар, що спадав на спини синів. Якийсь моторошний гул вибухнув у його голові. Застережні крики жінки тонули в його власному галасі, розчинялися там без жодного значення. Це було так, як лити склянками воду на розбушоване море. Він уже не відчував, де стоїть. Вимахував метким, ляскотливим паском, уціляв у стіни, стіл, лави і не знав, які удари тішать його більше: схиблені чи влучні. Нарешті настінний годинник пробив третю, годину, коли по обіді збиралися учні. З порожнім шлунком — бо нічого не їв — та ще здушеним від люті горлом Мендель заходився зачитувати з Біблії слово за словом, речення за реченням. Ясний хор дитячих голосів повторював усе слово в слово, речення в речення, враження було таке, ніби Біблію вибивають багато дзвонів. Мов дзвони, розхитувались і тулуби учнів, узад-вперед, а над головами майже в тому самому ритмі хитався Менухимів кошик. Сьогодні на уроці були Менделеві сини. Батьків гнів ущух, охолов, згас, бо в цьому дзвінкому декламуванні вони випереджали інших. Щоби випробувати їх, він вийшов із кімнати. Хор дітей звучав далі, перед вели голоси його синів. Він міг на них покластися.

Йона, старший, був сильний, як ведмідь, Шемар'я, молодший, хитрий, наче лис. Тяжко й вайлувато ступаючи, ішов Йона життям, зі схиленою головою, звішеними руками, пухкими щоками, вічним голодом, кучерявим волоссям, що дуже випиналося з-під облямівки його кашкета. Тишком і мало не скрадаючись, із гострим профілем, завжди метикуватими ясними очима, тонкими руками, схованими в кишені кистями, йшов за ним його брат Шемар'я. Ніколи між ними не бувало суперечки, надто далекими були вони, поділеними їхні цісарства і володіння, вони уклали союз. Із бляшанок, сірникових коробок, черепків, рогів, із вербової лози Шемар'я робив чудові речі. Йона міг би все це здмухнути і знищити своїм могутнім диханням. Та він чудувався тендітною вправністю брата. Його маленькі чорні очка блищали, як іскорки, між щік, допитливо й радісно.

Через декілька днів після повернення Дебора вирішила, що настав час зняти Менухимів кошик із плафона. Не без урочистости передала вона малого старшим дітям. «Тепер ви поведете його на прогулянку! — сказала Дебора. — Коли він утомиться, понесете його. Боронь Боже, не впустіть! Святий чоловік сказав, що він одужає. Не робіть йому боляче». Відтепер почалася дитяча мука.

Вони волочили Менухима за собою містом, як нещастя, вони полишали його, кидали. Вони важко зносили кпини ровесників, що бігли за ними, коли вони виводили Менухима на прогулянку. Малого доводилося тримати двом. Він не переставляв ноги, як людина. Він теліпав ногами, мов двома тріснутими обручами, зупинявся, опадав. Зрештою, Йона і Шемар'я його десь покидали. Вони клали його в куток, у якийсь міх. Там він бавився псячим лайном, кінськими яблуками, галькою. Він пожирав усе. Він зішкрябував зі стін вапно і напихав собі його повен рот, а тоді заходився кашлем і синів на виду. Шматком багна лежав він десь у закапелку. Іноді він заходився плачем. Хлопці посилали до нього Міріям, щоби та його потішила. Ніжно, грайливо, на стрибучих тонких ніжках, із огидною і ненависною нехіттю, наближалася вона до свого жалюгідного брата. Ніжність, із якою вона гладила його попелясто-сіре, поморщене личко, мала в собі щось убивче. Вона сторожко роззиралася, вправо-вліво, а тоді щипала брата за стегно. Він вищав, сусіди визирали з вікон. Вона робила на лиці плаксиву гримасу. Всі їй співчували і розпитували.

Одного дня, влітку, коли йшов дощ, діти виволокли Менухима з хати і запхали його в бодню, де вже з пів року збиралася дощівка, плавали хробаки, рештки овочів і вкривалися цвіллю хлібні шкоринки. Вони тримали його за криві ніжки і добрий десяток разів занурювали його широку, сіру голову під воду, в радісному і жаскому передчутті, що тримають мерця. Але Менухим жив. Він рохкав, випльовував воду, хробаків, зацвілий хліб, рештки овочів і жив. І нічого йому не було. І тоді діти мовчки і сповнені жаху занесли його назад до хати. Великий жах перед мізинцем Божим, що оце щойно легесенько похитався, охопив двох хлопців і дівчинку. Цілий день вони не говорили між собою. Їхні язики лежали прив'язані до піднебінь, їхні уста розтулялися, аби виліпити слово, але жоден звук не виникав у їхніх горлянках. Дощ перестав, засяяло сонце, потічки жваво дзюркотіли вздовж вулиць. Саме час запускати паперові кораблики і дивитися, як вони пливуть до канави. Нічого подібного. Діти окопалися вдома, як пси. Ще весь пополудень прочекали вони на смерть Менухима. А Менухим узяв і не вмер.

Менухим не вмер, він жив, цей могутній каліка. Відтоді лоно Дебори пересохло і стало безплідним. Менухим був останнім, звироднілим плодом її плоті, здавалося, її лоно відмовляється породжувати ще більше лиха. Мимохідь вона обіймала чоловіка. Ці моменти були короткі, як блискавки, сухі блискавки на далекому літньому обрії. Довгими, жорстокими і безсонними були Деборині ночі. Стіна з холодного скла відділяла її від чоловіка. Її груди зів'яли, тіло набрякло, так ніби на глум із її безпліддя, стегна обважніли, а ноги налилися свинцем.

Одного ранку, влітку, вона прокинулася раніше за Менделя. Цвірінькання горобця на підвіконні збудило її. У вухах іще лунав його щебіт спогадом про омріяне щастя, мов голос сонячного променя. Ранній теплий світанок пробився крізь пори і тріщини дерев'яних віконниць, і хоча обриси меблів іще губилися в сутінках ночі, Деборині очі вже були ясні, думка тверда, а серце холодне. Вона метнула погляд на сплячого чоловіка і виявила перші сиві волосинки в його чорній бороді. Він прокашлявся уві сні. Захропів. Мерщій шаснула вона до сліпого дзеркала. Холодними, складеними гребенем пальцями провела по своєму поріділому волоссі, витягуючи волосинку за волосинкою і шукаючи сивини. Їй здалося, що вона знайшла одну-єдину, схопила її міцними лещатами з двох пальців і висмикнула. А тоді розстібнула перед дзеркалом сорочку. Побачила свої обвислі груди, підняла їх, впустила, погладила порожнє і все одно випукле тіло, побачила сині, розгалужені жиляки на стегнах і вирішила знову лягти в ліжко. Вона обернулась, і її погляд злякано натрапив на розплющене чоловікове око. «Що ти дивишся?» — скрикнула вона. Він не відповів. Здавалося, розплющене око належить не йому, бо сам він іще спав. Незалежно від нього воно розплющилося. Самочинно зацікавилося. Білок ока здавався білішим, ніж звичайно. Зіниця була крихітна. Це око нагадало Деборі замерзле озеро з чорною цяткою посередині. Воно не могло бути розплющене навіть хвилину, але Деборі ця хвилина здалася десятиліттям. Менделеве око знову заплющилося. Він і далі спокійно дихав, він спав, без сумніву. Далеке тьохкання мільйонів жайворів здійнялося надворі, над домом, під небом. Уже грядуща спека молодого дня вдиралася в ранкове затемнення кімнати. Незабаром годинник мав пробити шосту, годину, коли Мендель уставав. Дебора не ворушилася. Вона застигла, де стояла, коли знову обернулася до ліжка, із дзеркалом за спиною. Ніколи вона не дослухалась отак стоячи, без мети, без потреби, без зацікавлення, без охоти. Вона не чекала нічого. Але їй здавалося, що їй слід чекати чогось особливого. Всі її змисли були чуйні, як ніколи, до того ж пробудилося кілька нових, незнаних, для підтримки старих. Вона бачила, чула, відчувала тисячократно. А нічого не діялося. Тільки вибухнув літній ранок, тільки жайворонки витьохкували в недосяжній далечині, тільки сонячне проміння гарячою потугою вдиралося крізь тріщини віконниць, і широкі тіні меблів тоншали і тоншали, і годинник цокав і вже налаштувався вибити шість ударів, і чоловік дихав. Безгучно лежали в кутку діти, коло плити, видні Деборі, але далекі, наче в іншому просторі. Нічогісінько не діялося. А попри те, здавалося, прагнуло діятися безконечно багато що. Годинник почав бити, як спасіння, Мендель Зинґер збудився, сів у ліжку і здивовано витріщився на жінку. «А чого ти не в ліжку?» — спитав він і протер очі. Прокашлявся і сплюнув. Нічогісінько в його словах і в його поведінці не зраджувало, що його ліве око було розплющене й саме дивилося. Можливо, він нічого не пам'ятав, а може, Дебора помилилася.

Від цього дня припинилося пожадання між Менделем Зинґером і його жінкою. Наче двоє людей однакової статі, йшли вони спати, просипали ночі, прокидалися вранці. Вони соромилися одне одного й мовчали, як у перші дні шлюбу. Сором стояв на початку їхнього бажання, і на кінці їхнього бажання теж стояв сором.

А тоді вони подолали і його. Вони знову розмовляли, їхні очі вже не уникали одне одного, з однаковою швидкістю старіли їхні обличчя і тіла, мов обличчя і тіла близнюків. Літо було неквапне, дихавичне і скупе на дощі. Двері й вікна стояли порозчинювані. Діти рідко бували вдома. Надворі вони швидко росли, запліднені сонцем.

Навіть Менухим ріс. Його ноги, щоправда, й далі були криві, зате, без сумніву, подовшали. Витягся й тулуб. Несподівано, одного ранку, він видушив із себе нечуваний досі пронизливий зойк. А тоді затих. А за мить проказав виразно і зрозуміло: «Мама».

Дебора кинулася до нього, і з її очей, які вже довго були сухі, ринули сльози, гарячі, сильні, великі, солоні, болючі й солодкі. «Скажи: “Мама”!» — «Мама», — повторив малий. Іще з добрий десяток разів повторював він це слово. Сотні разів повторювала його Дебора. Недаремні були її благання. Менухим заговорив. І це одне-єдине слово виродка було величне, наче одкровення, могутнє, як грім, тепле, мов любов, милостиве, як небеса, безмежне, як земля, плідне, мов рілля, солодке, як найсолодший плід. Воно було більше, ніж здоров'я здорових дітей. Воно означало, що Менухим стане дужим і великим, мудрим і добрим, як пророкували слова благословення.

А втім, інші зрозумілі звуки так і не видобулися з Менухимового горла. Довгий час це одне-єдине слово, на яке він спромігся після такого жахливого мовчання, означало їжу і пиття, сон і любов, бажання і біль, небо і землю. І хоча він казав оце єдине слово з будь-якої нагоди, матері Деборі він здавався золотоустим, як проповідник, і красномовним, як той піїт. Вона розуміла кожне слово, що чаїлося в цьому одному. Вона занедбала старших дітей. Вона відвернулася від них. У неї був лише один син, єдиний син: Менухим.

Мабуть, для благословень треба більше часу, щоби вони здійснилися, ніж для проклять. Десять літ минуло, відколи Менухим промовив своє перше слово. Він і досі не вмів сказати жодного іншого.

Іноді, коли Дебора опинялася сама із хворим сином удома, вона зачиняла двері на засувку, сідала коло Менухима на підлогу й пильно дивилася малому в обличчя. Вона пригадувала той жахливий день улітку, коли до костелу під'їхала ґрафиня. Дебора бачить відкритий костельний портал. Золотий блиск тисяч свічок, різнобарвних, оточених сяйвом образів, трьох священиків у ризах, що стоять глибоко і далеко перед вівтарем, із чорними бородами та білими руками, що витають у повітрі, проникає в білу від сонця, запилюжену площу. Дебора на третьому місяці, Менухим уже ворушиться в її лоні, маленька, тендітна Міріям міцно стискає її за руку. Раптом зчиняється галас. Він заглушає навіть молитовний спів у костелі. Чути цокання кінських копит, здіймається хмара пороху, темно-синій екіпаж ґрафині зупиняється перед костелом. Селянські дітлахи вистрибують на радощах. Жебраки і жебрачки на сходах дибають назустріч колясці, щоби поцілувати ґрафині руку. Зненацька Міріям виривається. Не встигає Дебора озирнутися, як вона десь зникає. Дебора тремтить, її морозить посеред цієї спеки. Де ж Міріям? Вона питає кожну селянську дитину. Графиня висіла. Дебора підходить зовсім упритул до коляски. Фірман зі срібними ґудзиками на темно-синій лівреї сидить так високо, що йому видно все. «Ви не бачили, тут не пробігала маленька чорненька дівчинка?» — питає Дебора, задерши голову, засліплена блиском сонця і чоловіка в лівреї. Фірман показує лівицею в білій рукавичці в бік костелу. Ось туди забігла Міріям. Дебора якусь мить вагається, а тоді кидається в костел, у те золоте сяйво, в цю повню співу, в це гримотіння органа. При вході стоїть Міріям. Дебора хапає дитину, волочить її на площу, збігає гарячими, набіло розжареними сходами, втікає, як від пожежі. Вона хоче відлупцювати дитину, але боїться.

Вона мчить, тягнучи дитину за собою, в провулок. Тут трохи заспокоюється. «Не смій розповісти про це батькові, — хрипить вона. — Чуєш, Міріям?»