Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

Водночас із батьком вийшла з дому Міріям у жовтій шалі й подалася до сусідів.

Був перший тиждень місяця ав. Євреї зібралися після вечірньої молитви, щоби привітати молодик, а через те, що ніч була приємна, відрада після такого гарячого дня, їхні побожні серця охочіше, ніж зазвичай, прислухалися до заповіді Господньої вітати народження молодика у відкритому місці, над яким небо напиналося ширше і повніше, ніж над вузесенькими завулочками містечка. І вони поквапилися, німі й чорні, безладними гуртками, за доми, дивилися на ліс удалині, такий самий чорний і мовчазний, але вічний у своєму закоріненому складі, дивилися на серпанок ночі над широкими полями і нарешті зупинилися. Вони підвели очі до неба, шукаючи криве срібло молодого світила, народженого сьогодні знову, як у день свого сотворіння. Вони збились у щільний гурт, розклали молитовники, біло мерехтіли сторінки, чорно тріщилися кутасті літери у них перед очима в по-нічному синюватій ясності, і вони замурмотіли привітання місяцю, захитали туди-сюди тулубами, немовби їх шарпала якась невидна буря. Все швидше розхитувалися вони, все голосніше молилися, з войовничою відвагою жбурляли в далеке небо свої моторошні слова. Чужою була їм земля, на якій вони стояли, ворожим ліс, що дивився їм назустріч, осоружним дзявкання псів, чий підозріливий слух вони розбудили, а рідним тільки місяць, що сьогодні народився в цьому світі, так само як і на землі прабатьків, і Господь, що чуває скрізь, і вдома й у вигнанні.

Голосним «Амінь!» закінчили вони благословення, подали одне одному руки й побажали гарного місяця, процвітання справам і здоров'я недужим. Вони розділилися, поодинці побігли додому, позникали в завулочках, за малесенькими дверцятами своїх перекошених халуп. Тільки один єврей залишився: Мендель Зинґер.

Хай супутники лише декілька хвилин тому попрощалися, йому здавалося, що він уже годинами тут стоїть. Він дихав супокоєм на волі, і ніхто йому не перешкоджав. Він ступив кілька кроків, знесилів, відчув охоту лягти на землю, але злякався незнайомої землі й небезпечних червів, що напевно в ній водяться. Його блудний син Йона спав йому на думку. Йона спить тепер у казармі, на сіні, в конюшні, може, коло коней. А Шемар'я живе потойбіч Великої Води: хто з них далі, Йона чи Шемар'я? Вдома Дебора вже закопала долари, Міріям якраз розповідає сусідам про візит американця.

Молодий серпик місяця тим часом уже поширював сильний срібний блиск, у вірному супроводі найяснішої небесної зорі плив він крізь ніч. Іноді завивали пси, лякаючи Менделя. Вони роздирали сумирність землі й побільшували тривогу Менделя Зинґера. Хоч і віддаленому від містечкових хат ледве чи п'ятьма хвилинами ходи, йому здалося, що він безмежно далеко від обжитого світу євреїв, невимовно самотній, загрожений небезпеками і все одно нездатний повернути. Він звернув лице на північ: там темно дихав ліс. Справа, на багато-багато верст тяглися болота з поодинокими срібними вербами. Зліва, під опаловими серпанками, лежали поля. Часом Менделеві здавалося, що звідкись долинає якийсь людський звук. Він чув, як говорять знайомі люди, і йому здавалося, що він їх розуміє. А потім згадав, що давно вже чув цю мову. Він збагнув, що тепер він просто ще раз чує її, тільки відгомін, що так довго дожидався у його пам'яті. Зненацька зліва у збіжжі зашаруділо, хоча вітру не було. Шаруділо все ближче, тепер Мендель побачив, як заворушилися високі, людського зросту колоски, мабуть, між ними скрадалася якась людина, якщо тільки не велетенський звір, не чудовисько. Звісно, втікати було би наймудріше, але Мендель закляк і готувався до смерти. Зараз зі збіжжя вийде селянин чи солдат, звинуватить Менделя у крадіжці й заб'є на місці — мабуть, каменем. Але ж то може бути і волоцюга, вбивця, злочинець, який не хоче, щоби його бачили і чули. «Господи милосердний!» — прошепотів Мендель. І тут він почув голоси. Їх було двоє, і вони йшли через лан, і те, що їх двоє, заспокоїло єврея, хоча то могло бути й двоє вбивць. Ні, то не вбивці, то закохана пара. Дівочий голос щось сказав, чоловік засміявся. Закохані також можуть бути небезпечні, чимало було випадків, коли чоловік впадав у шал, хапаючи свідка своєї любові. Зараз вони вийдуть із лану. Мендель Зинґер переборов боязку огиду перед червами землі й тихесенько ліг, не відриваючи від збіжжя погляду. А там колосся розділилося, спочатку вийшов чоловік, чоловік в однострої, солдат у синьому картузі, в чоботях зі шпорами, метал зблиснув і тихенько забряжчав. А за ним сяйнула жовта шаль, жовта шаль, жовта шаль. Пролунав голос, дівочий голос. Солдат обернувся, обняв її за плечі, шаль відкрилася, солдат ішов за дівчиною, руки він тримав на її грудях, втоплена в солдата йшла вона.

Мендель заплющив очі й відчекав, поки лихо промине його в потемках. Якби він не боявся зрадити себе, як радо заткнув би собі вуха, щоби не мусити цього чути! А так мусив: жахливі слова, срібне брязкання шпор, тихеньке божевільне хихотіння, низький чоловіків сміх. Як прагнув він, аби задзявкали собаки. От якби вони завили, хай виють голосно-преголосно! Хай би вбивці вийшли зі збіжжя і забили його. Голоси віддалилися. Все затихло. Все щезло. Нічого не було. Мендель прожогом підхопився, розгледівся довкола, вхопив руками поли свого довгого кафтана й кинувся в бік містечка. Віконниці були зачинені, але декотрі жінки ще сиділи перед дверима, і балакали, і стрекотіли. Він сповільнив біг, щоб не впадати у вічі, пішов великими поквапними кроками, все ще тримаючи в руках поли кафтана. Перед своєю хатою зупинився. Постукав у вікно. Дебора відчинила. «Де Міріям?» — спитав Мендель. «Іще гуляє, — сказала Дебора, — її ж не втримаєш! День і ніч гуляє. Не всидить вдома і пів години. Бог покарав мене тими дітьми, чи бачив світ колись…» — «Тихо, — перебив її Мендель, — коли Міріям вернеться, скажи, я питав за нею. Сьогодні я не прийду додому, тільки завтра рано. Сьогодні день смерти мого діда Залеля, я йду молитися». І він пішов, не чекаючи жінчиної відповіді.

Мабуть, не минуло ще й трьох годин, відколи він пішов із молитовні. А тепер, коли знов увійшов, йому здалося, що він повертається через багато тижнів, ніжною рукою погладив накривку свого молитовного столика, святкуючи зустріч із ним. Він розклав його і потягнувся по свою стару, чорну й важку книгу, рідну його рукам, що він без вагань упізнав би її серед тисяч подібних. Такою знайомою була йому гладінь оправи з округлими підвищеннями стеаринових острівців, застиглих решток безлічі спалених свічок, і нижні кутики сторінок, пошарпані, зжовклі, масні, тричі хвилясті внаслідок столітнього перегортання наслиненими пальцями. Кожну молитву, якої тепер потребував, він міг знайти умить. Найдрібнішими рисами фізіономії вони були вкарбовані в його пам'ять, за типом і розміром шрифтів, і за найтоншим відтінком сторінок.

У молитовні панували сутінки, жовтаве світло свічок при східній стіні, коло ковчега із сувоями Тори не розганяло темряви, здавалося, воно радше ховається в ній. Крізь вікна виднілося кілька зірок, а в приміщенні він розгледів усі предмети, столики, стіл, лавки, паперові обрізки на підлозі, свічники на стінах, кілька обрусів із позолоченими оторочками. Мендель Зинґер запалив дві свічки, приліпив їх до голого дерева на столику, заплющив очі й поринув у молитву. Із заплющеними очима знав він, де закінчується сторінка, механічно перегортав. Поступово його тулуб увійшов в оте здавна знане розмірене розхитування, молилося все тіло, підошви човгали по долівці, долоні стискалися в кулаки й гримали, як молоти, по столику, в груди та в повітрі. На причілку спав якийсь бездомний єврей. Його дихання супроводжувало і підтримувало монотонний спів Менделя Зинґера, що був, як гарячий спів у жовтій пустелі, загублений і заручений зі смертю. Власний голос і сонне дихання єврея притлумили Менделя, розігнали думи з його серця, він уже не був ніким іншим, як тільки молільником, слова йшли крізь нього в небеса, порожньою посудиною був він, лійкою. Так він молився назустріч ранкові.

День хухнув у вікна. Світла змізерніли й зблідли, за низенькими хатками вже вставало сонце, червоним полум'ям наповнило воно два східні вікна молитовні. Мендель пальцями загасив свічки, сховав книгу, розтулив очі й зібрався додому. Вийшов надвір. Пахло літом, підсохлими болотами і пробудженою зеленню. Віконниці були ще зачинені. Люди спали.

Мендель тричі постукав у свої двері. Він був повний сил і свіжий, ніби проспав довго і без сновидінь. Він достеменно знав, що робити. Дебора відчинила. «Зроби мені чаю, — сказав Мендель, — а тоді я щось тобі скажу. Міріям удома?» — «Певно, що вдома, — відповіла Дебора, — де ж їй іще бути? В Америці, чи що?»

Заспівав самовар, Дебора хухнула в склянку і протерла її. А тоді Мендель і Дебора пили рівномірними ковтками, гостро вистромленими вперед устами. Раптом Мендель відставив склянку і сказав: «Ми поїдемо до Америки. Менухиму доведеться залишитися. Міріям візьмемо зі собою. Лихо нам, якщо ми залишимося». Він на хвильку замовк, а тоді тихо сказав:

«Вона гуляє з козаком».

Склянка із брязкотом випала з Дебориних рук. Міріям прокинулась у кутку, Менухим заметушився в непритомному сні. Тоді все стихло. Мільйони жайворів тьохкали понад домом, під небом.

Ясним спалахом вдарило у вікно сонце, влучило в начищений бляшаний самовар, перетворюючи його своїм світлом на сліпуче випукле дзеркало.

Так починався день.

До Дубна треба їхати Самешкіновою фірою; до Москви залізницею; до Америки треба їхати не тільки пароплавом, але й із документами. Щоби їх роздобути, треба податися в Дубно.

Отож Дебора вирушає до Самешкіна. Самешкін уже не сидить на припічку, його взагалі нема вдома, сьогодні четвер, свинячий базар, Самешкін повернеться не раніше, ніж за годину.

Дебора походжає туди-сюди, туди-сюди перед Самешкіновою хатою, вона думає тільки про Америку.

Один долар — це більше, ніж два рублі, в двох рублях двісті копійок, скільки ж, на милість Божу, копійок в одному доларі? І скільки ще доларів перешле Шемар'я? Америка — благословенний край.

Міріям гуляє з козаком, у Росії це можливо, в Америці нема козаків. Росія — понура країна, Америка — вільна країна, весела країна. Мендель уже не буде вчителем; батьком багатого сина — ось ким він буде.