Розділ «Частина друга Свідчення»

— Перепрошую, мсьє, — сказала вона, — але можна дізнатися ваше ім’я? Ваше обличчя мені знайоме.

— Мадам, мене звати Еркюль Пуаро. До ваших послуг.

Якусь хвилину вона мовчала, а потім:

— Еркюль Пуаро, — сказала вона. — Так. Тепер я згадала. Це доля.

Вона вийшла дуже струнко, та рухи були трохи сковані.

— Voilà une grande dame[52], — сказав мсьє Бук. — Що ви думаєте про неї, мій друже?

Але Еркюль Пуаро лише похитав головою.

— Мені цікаво, — сказав він, — що вона мала на увазі під словом «доля».

Розділ сьомий

Свідчення графа й графині Андрені

Після цього покликали графа і графиню Андрені. Однак у вагон-ресторан граф зайшов сам.

Безперечно, це був красивий чоловік. Не менше шести футів зросту, широкоплечий і зі стрункими стегнами. Він був одягнений у добре скроєний англійський твідовий костюм, і, якби не довжина вусів і специфічні вилиці, його можна було прийняти за англійця.

— Ну, панове, — сказав він, — що я можу для вас зробити?

— Мсьє, ви розумієте, — мовив Пуаро, — з огляду на те, що трапилось, я всім пасажирам зобов’язаний поставити кілька запитань.

— Чудово, чудово, — легко сказав граф. — Я цілком розумію вашу позицію. Ні, я боюся, що ми з дружиною не надто зможемо вам допомогти. Ми спали і взагалі нічого не чули.

— Мсьє, ви знали загиблого?

— Наскільки я розумію, це той великий американець — чоловік з неприємним обличчям. Під час прийомів їжі він сидів он за тим столом.

Кивком він указав на стіл, за яким сиділи Ретчетт і Макквін.

— Так, так, мсьє, ви абсолютно точні. Я маю на увазі, чи знаєте ви ім’я цього чоловіка?

— Ні. — Графа, здається, спантеличило запитання Пуаро. — Якщо ви хочете знати його ім’я, — сказав він, — то хіба його немає в паспорті?