Розділ «П’ять»

— Готовність номер один, — почула я різкі звуки з усіх радіо на території, коли бігла до вертольота.

— Не засмучуйся! — гукнув мені навздогінці Стів і підняв мою сигару, салютуючи.

Подумки я відразу налаштувалася до місії, але, коли бігла до вертольота, щоб розкрутити гвинти й приготуватися до наступної подорожі за огорожу, мої кроки були жвавішими. Я відчувала, що знайшла нових друзів, і не могла дочекатися, коли знову побачуся з ними.

Через кілька тижнів моє перше добре враження про цих хлопців підтвердилося. Було четверте липня, і їм хотілося святкувати. Частина хлопців, обмотавшись марлями й еластичними бинтами, удавали легкопоранених. Вони промаршували аеродромом, б’ючи в саморобний барабан, і, на подив наших союзників-британців, увійшли в британський ангар.

Каліфорнійський командир підійшов до очільниці британців, жартома дав їй легенького ляпаса рукавичкою і викликав їх на водяну битву за незалежність колоніальних країн та народів. За зброю правили гігантський водяний пістолет і повітряна кулька війни. Як увесь мій підрозділ, я дивилася на все збоку. І поки всі незадоволено бурчали, я спостерігала за тими хлопцями й дівчатами величезними очима, мріючи й собі стати членом їхньої команди.

Кілька наступних місяців я багато часу провела неподалік від свого ТОЦу, в будівлі, де базувалися пошуково-рятувальні групи, разом з новими друзями з Каліфорнії. Ми ходили в їдальню, грали в баскетбол, тренувалися в спортзалі й змагалися в «Гейло». Ці фантастичні чоловіки й жінки поводилися абсолютно невимушено, проте, якщо доходило до чогось важливого, у них завжди була чітка позиція. Вони були добродушно-веселими й водночас дотримувалися найвищих стандартів. Їх було легко розсмішити, усі ставилися одне до одного так, ніби вони — родина. Я знала, що в моєму підрозділі на мене ображаються за спілкування з ними, але, слово честі, мені було байдуже.

Через кілька тижнів, коли мій підрозділ мав повертатися додому, в усіх на думці були насамперед родина, чизбургери, пиво й чисте повітря, однак, правду кажучи, я не дуже поривалася в Штати зі своїм підрозділом. Кількох людей я вважала друзями, проте з іншими були проблеми.

Випадково я почула, що в одного з пілотів з підрозділу, який повинен нас замінити, от-от має народити дружина. Я шукала можливості й далі вдосконалювати свої навички бойового пілота і з величезною охотою затрималася б тут, серед нових каліфорнійських друзів, тож вирішила приєднатися до цього підрозділу. Я відслужу другий строк в Афганістані, навіть не повертаючись додому.

Мій підрозділ вирішив, що я з’їхала з глузду, проте я радо помахала їм рукою, коли вони сідали в літак. Якби треба було лишитися з цими людьми, я ніколи б добровільно не погодилась, а от познайомитися з новим тимчасовим підрозділом дуже хотілося. Я не сподівалася, що вони будуть такими ж крутими, як мої каліфорнійці, хоч знала: вони не можуть бути такими ж поганими, як дехто з тих, з ким я прилетіла з Нью-Йорка.

Мені пощастило: у моєму новому підрозділі, тридцять третій рятувальній ескадрильї з Кадени (Японія), було повно чудових хлопців та дівчат. Я справді була щаслива літати з ними. Деякі з них раніше були в Кандагарі: тих, що служать у регулярних військах, відряджали туди значно частіше, ніж нас, гвардійців.

Мене відразу ж прикріпили до екіпажу з бувалим бортмеханіком і стрільцем, але з недосвідченим командиром — молодим хлопцем на ім’я Майк, якого готували до збройної школи. Збройна школа була нашою версією школи підготовки винищувачів — там навчалися тільки найкращі з кращих. Я нетерпляче чекала, щоб чогось навчитися в нього.

Як виявилося, польоти з цим хлопцем нічого мене не навчили. Майк робив різкі рухи і звалював літальний апарат в агресивні кути (позиція вертольота відносно землі), часто наражаючи свій екіпаж на небезпеку.

Я багато разів висловлювала йому свою думку: якщо ми потрапимо в хоч трохи небезпечну ситуацію, то не зможемо вийти з тих позицій, у які він нас заводить. Він, звісно ж, безмежно радів, що бере участь в операціях на бойовищі, але в мене за плечима було досить налітаних годин, і я вже засвоїла важливий урок: цим не треба надміру захоплюватися. Він мав навчитися поважати своє оточення й пам’ятати, що за кожним каменем може ховатися ворог.

Одного спекотного серпневого дня 2007 року я летіла з Майком. Ми вже були на підступах до Баграмської авіабази. Я була за штурвалом, однак зменшити швидкість для того, щоб не випередити чільний літальний апарат, мені не вдавалось. Я вирішила, що найбезпечніше буде «зайти на друге коло». У нас кажуть: «Другі кола — безплатні». Це означає, що будь-хто може вільно заходити на друге коло, якщо відчуває небезпеку. На захист Майка можу сказати, що заходити на друге коло над аеродромом — дурниця. Так можна зіпсувати весь повітряний трафік, до того ж заслужити погану репутацію в диспетчерів. Але послати себе й екіпаж просто в кратер — ще гірше.

Щойно я почала заходити на друге коло, Майк вирвав у мене штурвал. Він різко смикнув вертоліт уліво, і ми проскочили просто за чільним вертольотом, ледь не зачепивши заправною штангою його нижнього гвинта. Побачивши це, я раптом подумала: ми зараз розіб’ємося. Через скажений зиґзаґ ми добряче зменшили швидкість і не мали більше йти на друге коло, однак навряд чи воно було того варте. Весь екіпаж зойкнув, мабуть, приготувавшись померти.

Я почала дихати тільки тоді, коли з’ясувалося, що ми все-таки зможемо приземлитися безпечно. Радіо незвично мовчало. Ніхто не сказав ані слова. Як другий пілот, я була відповідальна за вимкнення двигунів і систем вертольота.

Але, замість переглянути пункти контрольного списку, я просто відстібнулася й вистрибнула з вертольота так швидко, як тільки могла. Майк зрозумів натяк і сам переглянув контрольний список. Я ж просто пішла геть із шоломом у руці.

Мені пощастило: на аеродромі був іще один екіпаж, який чекав на інший вертоліт і бачив усе. Слава Богу. А то ніхто б не повірив мені, якби я розповіла, що сталося. Це видавалося б нісенітницею.

— Що то була за чортівня? У вас усе гаразд? — спитав командир і офіцер, який відповідав за безпеку польотів ескадрильї, зупинивши мене на аеродромі.

Моє обличчя було бліде. Я просто похитала головою й пішла геть. Командир рушив за мною, тож я мала описати пригоду якнайдокладніше. Я сказала йому, що більше ніколи не сяду в літальний апарат із цим ковбоєм, бо не хочу померти.