Розділ «П’ять»

З останнім членом екіпажу, Річардом, склалося не так добре. Річард частково виглядав, ніби бувалий нью-йоркський коп, ким він, до речі, й був, — блідо-біла шкіра, розкішні вуса, яскраво-червоний ніс, великий живіт. Першого тижня в Кандагарі він відверто сказав мені, що не хотів би бачити мене в складі екіпажу.

— Нічого особистого. Просто жінка нездатна відповідати за себе в маневрі відхилення.

Мені стало цікаво, як би з цією всією зайвою вагою впорався він, коли б нам довелося тікати від полону.

— Гаразд, — різко відповіла я. — Зараз з’ясуємо.

Я відклала зброю й лягла, прибравши позицію для віджимання.

— Просто зараз… змагання з віджимання, — сказала я вже з землі. — Подивимося, хто переможе.

Протягом усієї кар’єри цей спосіб завжди допомагав мені спростувати хибні уявлення щодо моїх фізичних здібностей. Я робила так десятки разів, і кожне таке змагання вигравала. Тут річ не в тому, що я можу віджатися більше разів, ніж усі чоловіки, з якими літаю. Це навряд. Але чомусь такі припущення зазвичай висловлювали не сильні, накачані хлопці, які могли б довести, що я слабша, а чоловіки з досить посередньою фізичною силою. Вони, як усякий інший задирака, були такі невпевнені в собі, що їм просто кортіло знайти когось, хто, на їхню думку, був слабший за них, і влаштувати йому солодке життя. Я ніколи не програвала в цих змаганнях з віджимань. Якщо буде треба, я віджиматимусь, аж поки відпадуть руки.

— Ану його… — пирхнув Річард і пішов геть.

Він поводився так, ніби я не була варта того, щоб витрачати на мене сили. Однак усі розуміли: він просто боявся програти. Це не востаннє ми зіткнемося лобами, але досить скоро настане день, коли він змусить мене заплатити за своє приниження.

Його раптова причіпка нагадала мені важливий урок. На пам’ять мені спали черв’як, якого я з’їла на підготовці пілотів, і порада інструктора ніколи не робити висновку про члена команди на підставі його зовнішності. Це фактично урок лідерства для «чайників». Я була вправним стрільцем і дослідила територію довкола з завзятістю студента-медика, який вивчає анатомію. Я трохи володіла мовою і знала, як знайти воду. Я знала, що буду цінним членом команди, коли раптом нам доведеться битися на землі, але Річарда в цьому не переконаєш. За роки тренувань я запам’ятала ще одне: безглуздо вимагати до себе поваги. На неї треба заслужити.

Я помітила, що під час нашої розмови ніхто не став на мій захист, зокрема й командир, яким я так захоплювалася. Я вирішила, що й справді маю все робити самотужки. Курт теж був новеньким в ескадрильї: його щойно перевели з підрозділу в Каліфорнії. Я припустила, що Куртові було геть незручно відразу ж завести собі ворога. Важко сказати, що більше роздратувало мене — показний Річардів сексизм чи те, що всі змовчали.

На третій день у Таринкоті, близько десятої ранку, я виходила з душової казарми, аж раптом затріщало радіо: «Готовність номер один!» Я побігла — по жорстві в капцях.

У нас було чимало фальстартів, коли ми, готові летіти, сідали у вертоліт і запускали гвинти, але, зрештою, лишалися на землі. Однак не цього разу — американський _____________ солдат спіймав кулю в руку, тож треба прибирати шасі. Я була захоплена тим, що вперше лечу на реальний «порятунок», хоч це лише травма руки. Оббігаючи ніс вертольота й стрибаючи на своє місце, я вигукнула: «Вуу-ху!» Я вбила координати в «джи-пі-ес». Волосся в мене досі було мокре, і з-під шолома на важку броню стікали краплі води. Усе кругом було вже вкрите товстим шаром пилу. Курт підняв вертоліт у повітря, ми перелетіли через огорожу й помчали на ворожу територію.

Ми були в повітрі щось із півгодини, коли по радіо надійшов запит на кров. Ми летіли невеликими зиґзаґами, щоб ворог не міг до кінця зрозуміти, куди саме ми прямуємо. Це був тактично правильний спосіб, але, почувши запит на кров, ми відразу ж пожалкували, що не викинули книгу правил у вікно і не помчали простісінько до пацієнта. Якщо пацієнт потребував крові, то його стан був гірший, ніж ми думали. Ще п’ять хвилин — і ми дісталися б до нього. Повертатися по кров означало змарнувати забагато часу.

Другий пілот злісно зиркнув на мене, коли я відповіла на повідомлення.

— Просто пустіть дим — ми будемо за п’ять хвилин.

У повітря здійнявся стовп яскраво-зеленого диму, що позначав зону приземлення, і ми сіли проти вітру.

____________ солдат ледь зміг дочекатися, коли осяде пил від гвинтів, і побіг на борт відразу ж за пацієнтом, якого несли на ношах. Медик пізніше розповів мені, що той солдат неначе промовляв очима: «Тільки скажи, що мій товариш не може летіти зі мною, і я чинитиму фізичний опір». Ми взагалі не мали наміру нікого забирати з пацієнтом, але ніхто не сперечався. Густобородий сержант на ношах слабко дихав, половина його камуфляжної уніформи була відрізана. Він мав аж ніяк не травму руки.

Куля зайшла поряд з лінією засмаги, ближче до плеча, але, зрикошетивши, пробила огруддя. Саме заради отаких чоловіків я прилетіла в цю забуту Богом країну: вони хоробро билися з ворогом і завжди пам’ятали, що вертольоти рятувальників готові злетіти на сингал тривоги й урятувати їхнє життя.

За кілька хвилин ми забрали їх і знялися в повітря, а від каміння довкола зони приземлення під нами відстрибували кулі. Тор, наш медик, негайно взявся до роботи; другий ______________ солдат дивився на все з незворушним виразом на обличчі.