Розділ «П’ять»

Сигара була моєю обіцянкою собі, що я виберуся з цієї країни живою. Я планувала викурити її після фінальної місії — перед відльотом додому. Останнім нестандартним предметом з тих, що я носила при собі, був згорнутий американський прапор. Я склала його трикутником завдовжки близько двадцяти сантиметрів і тримала в пакеті зі струнним замком, щоб уберегти від пилу. Я мала намір брати прапор з собою на кожну місію.

Під час перезміни другий пілот вмикав живлення літального апарата (не гвинти, а тільки радіоелектронні засоби), щоб налаштувати навігаційні системи, перевірити радіо і зробити решту потрібних приготувань. Потім, коли літак був готовий, ми вибиралися з нього й ішли в тактично-оперативний центр (ТОЦ), де діставали добові зведення, тобто всю найновішу інформацію щодо загроз та інші секретні дані. Робити все в такому порядку треба було на той випадок, якщо лайно потрапить на вентилятор, — на інструктажах це ще називають «падінням місії». Хоч що станеться протягом перебування в Центрі, на своїй зміні ми маємо бути готові летіти негайно.

Типова медична евакуація з Кандагара відбувається так. Екіпаж відпочиває — у Центрі чи десь неподалік (зазвичай щойно прилетівши з іншої місії). Інколи в нас бувало аж п’ять місій за одну зміну, тож ми неймовірно цінували короткі хвилини перепочинку. Ми могли читати, грати на «Ікс-боксі», щось жувати. Але ми завжди були готові злетіти на сигнал тривоги. Відповідальний за розвідку сидить біля комп’ютера, що подає сигнал тривоги, тільки-но на екрані з’являться слова «Лінія 9». «Лінія 9» — це список інформації, яку ми дістаємо, коли на нас «падає» місія. Переважно там містяться відомості про місце перебування, природу ушкоджень пацієнта та ймовірну ворожу активність. Часом ці місії бувають фальстартами, і їх скасовують, перш ніж ми здіймаємося в небо. Але найчастіше, почувши сигнал тривоги, ми відразу вилітаємо.

Щойно він лунає, відеоігри стають на паузу, розмови припиняються й усі голови в ТОЦі повертаються до розвідника біля комп’ютера в німому чеканні: що станеться далі. Розвідник зводить очі на командира повітряного судна або керівника групи ПРів і киває, промовляючи щось на кшталт: «Наш вихід». Потім усі потягнуться до портативного радіо й виголосять: «Готовність номер один! Готовність номер один!»

«Готовність номер один» означає, що ми маємо дозвіл злітати, тому всі беруться до виконання своїх обов’язків. Якби ми натомість почули «Готовність номер два», то мали б запустити гвинти й чекати, поки нам дозволять злітати. Після оголошення по радіо кімната буквально вибухає жвавими рухами: усі прямують до своїх робочих місць. Технічний працівник біжить перевіряти несправності й допомагати вертольотові виїхати на майданчик, ПРи хапають додаткове спорядження на випадок нестандартної травми потерпілого, а другий пілот і хвостовики мчать запускати двигуни. Тим часом командир повітряного судна дізнається від розвідника максимум можливої інформації.

Коли командир і ПРи дійдуть до вертольота, гвинти вже мають крутитися зі швидкістю шістдесят обертів за хвилину, а решта екіпажу мусить чекати на них, щоб пристебнути паски й безперешкодно виїхати на злітну смугу. Командир повітряного судна якнайдокладніше розповідає екіпажеві про місію. Потім вертоліт злітає.

Другий літальний апарат, відомий як вертоліт-побратим, одночасно проходить ті самі етапи, бо на медичні евакуації завжди літає два вертольоти. Так ми певні: якщо одного з нас зіб’ють, другий вертоліт завжди зможе підібрати екіпаж збитого вертольота. Це називають «самопошук і порятунок». Другий літальний апарат може замінити перший, але командир повітряного судна летить на головному вертольоті (його називають чільним), відповідає за два і керує діями обох «пташок».

На певній території за огорожею хвостовики роблять тестові постріли короткими чергами, щоб переконатися, що ми готові. Нікому не хочеться виявити, що зброя «загнулася», тобто не працює в разі справжньої загрози. Потім другий пілот інформує командира про обхід усіх відомих проблемних точок, уникнення паралельних шляхів та інших тактичних перешкод. Ми стараємось обминати «шляхи сполучення» на кшталт доріг, річок тощо, бо це мінімізує нашу видимість для ворога, який може нас підстрелити або сповістити комусь про нашу позицію.

Більшість місій медичної евакуації триває від тридцяти до шістдесяти хвилин, а пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій і навіть цивільні пошуково-рятувальні операції часто тягнуться кілька годин. Однак через бойовище ми літали швидко, і на це була причина. Якщо ми надто довго летіли до когось, шанси вижити в потерпілого зменшувалися.

Зазвичай ми добиралися до «точки ураження», тобто до фактичного місця, де перебував травмований. Це чи не найнебезпечніші місії, бо в «точках ураження» — найвища загроза. Проте інколи нас посилали на бази передового розгортання — перевезти пацієнтів або забрати когось, хто травмувався на базі.

Діставшись до місця перебування пацієнта, ми оцінюємо ситуацію для приземлення. Потім наземна група «пускає дим», тобто кидає димову гранату. Так ми визначаємо, що під нами — саме ті, з ким ми говоримо по радіо, що нас не дурять і ми не потрапимо просто в засідку. Це також дає їм змогу зорієнтувати нас, де краще приземлитися. З руху диму ми встановлюємо напрям вітру, тож можемо посадити вертоліт з якнайменшими зусиллями — за вітром, а не проти нього.

Один вертоліт сідає, а другий прикриває його з повітря. ПРи вистрибують і біжать до пацієнта, а тим часом вертоліт знову злітає, щоб люди на землі могли почути одне одного. Коли ПРи повідомляють по радіо, що вони готові, ми ще раз спускаємося, щоб забрати їх і пацієнта. Після цього швиденько летимо до шпиталю третього ступеня, розташованого в Кандагарі. Коли прибуваємо в шпиталь, нас на посадковому майданчику зазвичай уже чекає машина швидкої, яка й забирає пацієнта.

Якщо нас тут-таки не викликають на наступне завдання, то, перш ніж знову виїхати на майданчик, ми їдемо заправлятися. Потім прямуємо в ТОЦ — відзвітувати розвідникові про місію й обговорити, що було добре, а що — погано і що ми іншим разом можемо зробити краще. Завершується все тим, що перервану гру на «Ікс-боксі» знімають з паузи.

Коли ми прибули в Кандагар, нас послали на кілька порівняно простих місій, щоб ми спробували себе в цій справі. Потім, у травні 2007 року, через кілька тижнів після прибуття, мені й моєму екіпажеві дали завдання розгорнутися в передовому районі, на маленькій голландській базі біля містечка Таринкот. Розгортання в передовому районі передбачає кількатижневу підтримку конкретної команди. Це була ротація, через яку рано чи пізно проходили всі екіпажі, але ніхто не чекав на неї так сильно, як я. Я хотіла бурхливої діяльності, а Таринкот був у самісінькому епіцентрі гарячої зони. У ТК, як ми називали це місто, працювали спецпризначенці «Альфи». Природа й зона їхньої місії були такі небезпечні, що вони конче потребували екіпажу медичних рятувальників.

Проблема полягала в тому, що ми могли собі дозволити послати туди тільки одну команду, тож сидіти напоготові треба було двадцять чотири години на добу, а не зміни по дванадцять годин, як у Кандагарі й більшості інших місць. Технічно ми відпочивали за графіком, але це означало, що, тільки-но нас викликають на місію, годинник починає свій відлік. Ми могли вилетіти будь-коли протягом наступних дванадцяти годин, однак потім мали йти відпочивати, а база викликала на завдання когось іншого. Проте, якщо нікого більше немає, відпочинок екіпажу почнеться, коли він повернеться з місії. Тож якщо ви вилетіли на завдання, приміром, опівдні, то не можете достеменно знати, чи літатимете тільки до півночі, а чи опівночі з’явиться наступне завдання. Фактично ми завжди були напоготові. Така робота виснажувала, але це була найперша з причин, через які я взагалі пішла у військо.

Перебування в ТК мало й перевагу: літати доводилося рідше, та й узагалі там надзвичайно зручно. На місцевій крихітній «базі» майже всі були операторами, на відміну від бази в Кандагарі, переповненої не операторами, а «нерами». «Нери» — це зневажлива назва людей, які не беруть безпосередньої участі в місіях чи операціях і відповідають за другорядні питання на зразок «чи наділи ви світловідбивний пояс?» Цей захід безпеки оператори, цебто ті, хто бере безпосередню участь в операціях, часто нехтують, бо він робить людину помітною для ворога. Я не кажу, що оператори не поважають людей, які стоять за їхніми спинами. Більшу частину їх ми вважаємо за цінних членів команди. Але, якщо людина виявляє цілковите нерозуміння, як її дії впливають на тих з нас, хто перебуває на передових позиціях, ми називаємо її «нером». Гадаю, навіть у Кандагарі люди наражаються на страшну небезпеку: завжди є ймовірність, що на когось наїде вантажівка з провізією.

У ТК був шпиталь з маленьким внутрішнім двориком. Шеститижнева ротація в ТК мала багато негативного, проте були й позитивні моменти: їжа, вкритий піском волейбольний майданчик і відчуття, що ти справді на передовій. Літати там теж було неймовірно добре — на території між ТК і Кандагаром простягалося плато з глибокою ущелиною. Ми пірнали до гирла річки, що текла з височини, і ніби на лижах долали весь шлях донизу. Ми вдавали, що просто намагаємося якнайменше виказувати свою присутність, але насправді такі польоти викликали в нас неприховане захоплення. Треба було робити віражі вліво-вправо, відштовхуючись нижнім гвинтом від стін, наче сноубордист на гафпайпі.

Базу на ТК оточували високі стіни з колючим дротом. Уночі можна було прокинутися від звуків РСЗО (реактивні системи залпового вогню), що стріляли по бойовиках на атакувальних позиціях. Крім шпиталю, на базі працювала передова хірургічна бригада (ПХБ). Якщо мені не було чого робити й геть не хотілося спати (наприклад, відразу після місії), я йшла до ПХБ й питала, чи не треба їм чимось допомогти.

У ТК ми тяжко працювали й добре відпочивали. Між турнірами з волейболу та барбекю з грилями, що нагрівалися від дизпалива, ми засмагали, дулися в карти й тренувалися. Коли я не допомагала в шпиталі, то проводила час у спортзалі, милуючись тим, як довкола мене хлопці з «Альфи» тягають гирі, і намагаючись не спотикнутися на біговій доріжці, коли хтось із них знімав сорочку.

Перший екіпаж, з яким я працювала на бойовищі, — це команда моєї мрії. Командиром нашого повітряного судна був Курт Ґрін, нью-йоркський вогнеборець із чудовою репутацією та сталевими нервами. На ранніх військових місіях Курт став мені за ідеального ментора. Наш бортмеханік Метт Інфанте був досить молодим, але вже загартованим хлопцем з головою на плечах. Я відразу ж довірилася їм обом. Молодик Тор Расмусен, який тільки нещодавно прийшов зі світу літаків, був чудовим медиком і хутко призвичаївся до швидкого та небезпечного вертолітного світу. Ми вчотирьох відразу ж знайшли спільну мову.