Розділ «Один»

Коли я подивилася на трибуни й побачила батьків, тато помахав мені рукою так, ніби говорив: «Лишилося сімдесят п’ять хвилин, еге ж?» Я зиркнула на поле — на іншому його кінці члени моєї команди розбивали противника вщент. Коли ти — воротарка футбольної команди висококласної школи, то не сподівайся, що братимеш активну участь у грі.

Стояв чудовий техаський осінній день, і небо над головою було синє-синє. Десь далеко я почула гуркіт, але на небі не було ні хмаринки, тож я знала, що це має бути один із літаків F-16, що летять із Берґстромської бази Повітряних сил в Остіні. Я вигнула шию, щоб хоч одним оком глянути на прекрасну «пташку». Он вона. Я стежила очима за тим, як вона дугою летіла в небі. Це було так чудово, що я не могла відірвати погляду… БАМ.

М’яч відскочив від мого лоба, і тут одночасно відбулися дві важливі події: по-перше, я стала запасною воротаркою, а по-друге — запам’ятала важливий урок: треба зосереджуватися на тому, що робиш. Мріяти — це добре, але якщо ти тільки те й робиш, що заздриш людям, які вже проживають твою мрію, то ніколи не зможеш досягти її. Нехай це буде велика мрія, однак треба добряче попрацювати, щоб вона здійснилася.

Коли після гри ми йшли до автівки, тато скуйовдив мені волосся.

— Не журися, Горошинко, — м’яко сказав він зі своєю сильно протяжною алабамською вимовою. — Принаймні гол вони тобі не забили. Ти все одно вже стала маестро в тенісі.

Його слова, як завжди, були приємними, але від них мені легше не стало.

Мій тато був лише сантиметрів на п’ятнадцять вищий за мої метр шістдесят п’ять, проте мав міцні руки, огруддя й живіт. Його сивувате волосся завжди було акуратно зачесане назад; тата рідко хто міг побачити без густих вусів. Він був кимось середнім між Джорджем Клуні, Бертом Рейнольдсом і Фоґорном Леґорном. Я любила його всім серцем. Девід не був моїм біологічним батьком, але виховував мене з десяти років.

Мій «справжній» батько, жорстокий расист і нікчема, на той час, хвала небесам, уже давно не жив із нами. Після жахливого шлюбу з моїм біологічним батьком мама знайшла свого принца Чармінґа в подобі балакучого ковбоя, який міг сміятися, аж поки йому почервоніє обличчя й перехопить дух. Мій вітчим показав мені, що таке справжня любов. Я не була його дитиною, але він любив мене, як рідну, — не тому, що мусив, а тому, що так йому хотілося.

У моїй родині всі знали, що я мрію бути льотчиком-винищувачем. Я казала про це ще тоді, як була маленькою дівчинкою. Я знала це з того часу, як уперше подивилася «Зоряні війни». Я хотіла бути Ганом Соло й летіти на «Тисячолітньому соколі» через астероїдне поле. Девід, ветеран В’єтнаму, розповів мені, що означає служити своїй країні незалежно від того, чоловік ти чи жінка. Він ніколи не відмовляв мене від цих амбіцій, не говорив, що дівчата не керують літаками в бою, хоч тоді ще жодна жінка не була льотчиком-винищувачем.

Він завжди казав: «Горошинко, я переконаний: якщо ти чогось хочеш, то зробиш це». Девід навчив мене, що дух війни не належить тільки чоловікам. Йому ніколи не треба було багато слів; він просто ставився до мене так, як до рідного сина, мого названого брата Джеремі. Він зроду не говорив, що я найсильніша дівчинка чи найхоробріша «жінка» з усіх, кого він зустрічав. Для нього я завжди була просто сильна і просто хоробра. На мене чекало велике випробування, і він пишався мною вже за те, що я зроблю спробу. Таким був Девід. Хай там що, він завжди стояв на моєму боці. Аж раптом його не стало.

Мій перший спогад — спогад чотирирічної дівчинки: я бачу, як мій біологічний батько штовхає маму просто в скляні двері. Моя десятирічна сестра намагається захистити маму і б’є його ззаду, щоб він відчепився від неї, а я просто сиджу біля каміна й безпорадно дивлюсь, як він бігає за нею круглим цокольним поверхом нашого крихітного двоповерхового будиночка у Ферфілді (штат Коннектикут).

Елейн стрілою мчить через арку в їдальню, оббігаючи стіл та стільці, і крізь двері, що прочиняються в обидва боки, — на кухню, а він наступає їй на п’яти. Вона зробила щонайменше одне таке коло, аж поки він ухопив її за волосся. Батько підняв сестру за горло сантиметрів на тридцять над підлогою і притис до стіни в їдальні, а мама волала, що він завдає дитині болю й просила відпустити. Я міцно притисла коліна до грудей, щосили намагаючись уявити, що нічого не відбувається і це не моє життя.

Не знаю, чи в ту мить, а чи пізніше я усвідомила, що більше ніколи — ніколи — не опинюся в такій пастці: слабкою, нездатною захистити від лиха тих, кого люблю. Однак я точно знаю, що над усе на світі ненавиджу страх.

Моя мама, Ґрейс, виросла у Джексонвіллі (штат Флорида), і в її родині теж процвітала жорстокість. Думаю, саме тому вона так довго мирилася з вибриками мого біологічного батька: просто не знала, що можна жити інакше. З якоїсь причини сама вважала, що заслуговує на жорстоке ставлення, і навіть досі вона, найімовірніше, готова повірити у щось найгірше про себе.

Коли мамі було сімнадцять років, вона гадала, що батько врятує її від жорстокої родини, але натомість знову опинилася в добре знайомому кошмарі. Єдине, що її тішило, — діти: ми із сестрою були центром її всесвіту. У мене з Елейн було лише п’ять років різниці, проте ми виросли у двох дуже різних світах. Попри батькові вибухи люті, Елейн усе одно була татковою донечкою, а я була ближчою до мами. Ця прірва між нами не зникла й досі: ми зовсім по-різному бачимо світ. Гадаю, мені пощастило: коли мама витягла нас, мені було сім років, а сестрі — вже чотирнадцять.

Я вважаю, що багато в чому досягла успіху в житті саме тому, що мамі вистачило хоробрості забрати нас від біологічного батька. Правду кажучи, це сталося лише тоді, коли він її зрадив і ненадовго пішов від нас, — отак мама нарешті спромоглася врятуватися від монстра. І хоч я була ще семиліткою, вона довірилася мені, коли батько зателефонував і спробував переконати її повернутися.

Він сказав їй, що хоче, аби вона взяла мене й сестру і переїхала назад до нього, щоб ми всі знову були разом, і що перед тим, як застрелити, він накриє нас ковдрою, а потім уб’є й себе. Ми, врешті-решт, зможемо бути щасливою родиною — у раю.

Незабаром після того телефонного дзвінка ми сіли на літак до Техасу. Моя сестра-підліток учинила істерику через те, що мала покинути всіх друзів, але, якби мама повернулася до батька, я ніколи б не стала тим, ким є сьогодні. Найпевніше, я б була вже мертва або сиділа у в’язниці, бо відплатила б батькові за все. Кожного разу, коли хтось називає мене хороброю, я думаю: «Матері його ковінька! Пілотувати вертоліт під обстрілом в Афганістані не так страшно, як згадувати ту маленьку дівчинку…»

Коли мені влучив у голову той футбольний м’яч, я вже вирішила, що стану бойовим пілотом. Але в шістнадцять років я й гадки не мала, на якому складному шляху опинюся. Хіба що була переконана: щоб досягти своєї мети, я маю бути найкращою з перших. І поставила собі завдання все робити найліпше. Наступні роки я грала в теніс, футбол, волейбол, баскетбол, була легкоатлеткою, членом групи підтримки, грала в оркестрі. Оркестр для нашої школи був досить значущим: він раз по раз змагався за найвищі нагороди штату; я теж завжди любила змагатись, і хоч воротаря з мене не вийшло, мені подобалося наполегливо працювати й завзято грати.