Розділ «Три»

— Доброго ранку. Інструкції для екіпажу на вівторок 29 березня такі, — почала я. — Погода хороша, небо чисте, видимість добра, обвислий вітер близько п’яти вузлів від два-сім-нуль…

Кілька моїх однокласників, хоч як старалися, не змогли стримати усмішки, й інструктори почали переглядатися. Я закінчила інструктаж, і всі розійшлись у своїх справах. Я не могла повірити, що все так легко минулося.

— Дженнінґз. У мій офіс. Негайно, — прогримів над головами голос командира моєї ланки.

Лайно!

Я опинилися на слизькому, але це було того варте. Слово честі, командир моєї ланки знав, що мусить дати мені прочухана, але кутики його губ усе одно трішечки усміхалися. Зрештою він «покарав» мене тим, що я мала проводити інструктаж щодня до кінця тижня, однак після служби в Повітряних силах, де я день у день звітувала конгресменам та генералам про В-2, це для мене майже не було покаранням: я не мала проблем з публічними промовами. У кожному разі то була невисока ціна за можливість показати своєму класові, що розважатися можна й у стресовому стані. Правду кажучи, я дійшла висновку: коли в нас виходило позбутися стресу, наші результати значно кращали.

Добрим прикладом для цього став той кандидат у пілоти КС-135, який сказав мені не клеїти дурня на інструктажах. Після одного особливо паскудного контрольного польоту він повернувся в клас і швиргонув контрольний список через усю кімнату. Двоє наших швидко підстрибнули й затягли його в аудиторію, поки інструктор не побачив, як йому зриває дах. В аудиторії він так шибонув ногою по стільці, що мені здалося, ніби той зараз вилетить з прикрученої до підлоги рамки. Політ, очевидно, минув не дуже добре.

— Я не можу! — волав він, а його щоки яскраво червоніли. — Я не отримаю крил.

— Усе в тебе буде гаразд, — сказав йому інший наш однокласник, намагаючись заспокоїти. — Певен, Ем-Джей може поговорити з командиром, і в тебе буде ще шанс.

Якщо чесно, я не могла змусити себе погодитися. Я бачила, що цей учень дотягує тільки до мінімальної стандартної планки, проте найменший стрес вибиває його з колії. Я співчувала йому, але розуміла: одного дня йому доведеться заправляти літак у зоні бойових дій. Як він упорається зі стресом, коли знатиме, що під час заправляння F-16 над Іраком його може поцілити ракета класу «земля-повітря»? Хто тоді додасть йому впевненості в собі й скаже, що все в нього буде гаразд?

На щастя, мені не довелося вирішувати — боротися за нього чи ні. Невдовзі він покинув навчання, і я збагнула: для польотів потрібні бойовий дух та сталеві нерви, а не ті характеристики, що залежать від гендеру чи якогось іншого демографічного показника. Деякі люди просто не мають рис, які дають змогу робити те, чого від нас вимагають і що дехто з нас мріяв робити все своє життя.

Звісно ж, я багато разів сумнівалася, чи подужаю це все. Миті, коли ти питаєш себе, чи варте воно того або чи вартий ти того, виникають завжди. Одні з нас можуть здолати ці випробування, інші — ні. Тоді я й не уявляла, які випробування на мене чекають, але кожне з них щораз сильніше зміцнювало мою впевненість. А тим часом найкращий період мого життя тривав.

Під кінець фази Т-37 я справді була на висоті. Звісно ж, я припускалася купи помилок. Наприклад, на першому контрольному польоті я заробила «гачок». Це означало, що я провалила політ. Помилка була дурна, однак я навчилася й іншим разом усе зробила добре. Тепер мені вже не треба було сидіти й слухати перемовини по радіо, щоб підготуватися до етапу, коли я сама братиму в усьому участь, тож більшість вечірніх годин я проводила за навчанням.

Щовечора я робила перерву й виходила пробігтися довкола аеродрому, підбадьорюючи себе червоними й зеленими вогниками на літаках, що злітали й сідали під час нічних тренувань. Але травма коліна, яка кілька років тому обмежила мої можливості на тренуваннях у КПОЗ, досі мені дошкуляла. Під час моїх вечірніх пробіжок біль незмінно дужчав, однак я, мов дурепа, завзято ігнорувала його.

Зрештою, за два тижні до закінчення фази Т-37, дійшло до того, що я не могла навіть залізти в літак. Я пішла на обстеження й почула погані новини: біль викликає не травма. Фактично це був рецидив: сухожилля тримали колінну чашечку надто туго, тож хрящ постійно ніби хотів відірватися. Це й спричинило хронічний біль у коліні. Те, що я зламала його в коледжі на курсі з перешкодами, тільки погіршило ситуацію. Але нічого не вдієш. Мені сказали, що доведеться лягти на операцію — щоб трохи вивільнити колінну чашечку і не відчувати болю під час руху.

Я сердилася на себе, що нехтувала біль, і далі бігала вечорами. Я зустрілася з командиром ланки, щоб обговорити, як мені ліпше вчинити. До кінця курсу лишалося вже зовсім мало часу, тому ми вирішили: найкраще не зупинятися й завершити підготовку. Просто треба буде забиратися в літак з боку інструктора, щоб ставати на підпірку, яка допомагає залізати в кабіну, здоровою ногою. Альтернатива — пропустити мінімум шість тижнів і потім повернутися з затертими в голові знаннями, втративши свіжість відчуттів. Я вибрала перший варіант і закінчила цю фазу навчання, щодня кульгаючи в шерензі.

Операцію мені зробили в Коламбусі. А вже через три тижні мене послали на наступну фазу підготовки. З бази Повітряних сил у Коламбусі я поїхала продовжувати навчання у Форт-Ракер (штат Алабама). Пілоти ніжно називають цю місцину Мазе-Ракер. Ця фаза підготовки була схожа на Т-37: усе почалося повільно, навчання йшло в аудиторіях. Потім, коли ми нарешті дісталися того етапу, що відбувається на аеродромі, нам геть забило памороки.

Мені треба було одночасно займатися фізичними вправами для відновлення коліна й вивчати новий літальний апарат, одначе я — вперта, як ніколи — зробила перерву в реабілітації, щоб зосередитися на тренуваннях. Тоді це здавалося правильним рішенням, але досить скоро воно ще дасться взнаки.

У Форт-Ракері я мала навчитися літати на потужному UH-1 «Г’юї». Я не могла дочекатися, коли мене пустять до нього. Класичні маслкари серед гелікоптерів, «Г’юї», побували у В’єтнамі. Залатані діри від куль на фюзеляжах протвережували й нагадували нам, навіщо ми всі тут зібралися. Саме протягом навчання на «Г’юї» до мене почало доходити, що я тут не для того, щоб утілювати свої мрії, а для того, щоб служити своїй країні. Я літатиму поруч з Дейвами Руволами всього світу, намагаючись рятувати людські життя. Попри ентузіазм, я сприймала це дуже серйозно. Я старалася всотати в себе кожну найменшу частинку знань і умінь, які мали мої інструктори.

Під час академічної фази у Форт-Ракері в мене трапився інцидент з одним із цивільних інструкторів. Він став принизливим нагадуванням про те, скільки ще всього я не знаю. Якось інструктор сказав щось таке, з чим я не погодилась. Очевидно, мені, учениці, годилося дослухатися до інструктора, але я повелася нешанобливо й почала сперечатися з ним — як потім виявилося, надто запекло. Я піддалася емоціям, що під час навчання з’являлися в кожного з нас. Після нашої суперечки я зрозуміла свою помилку й написала інструкторові листа. Це було недвозначне вибачення, бо мені справді було соромно, що я виявила таку неповагу до нього. Листа я передала по дорозі на інше заняття.

Згодом, того ж таки дня, біля аудиторії з’явився інструктор нашого класу капітан Ренді Воас. Капітан Воас був неймовірний. Він літав на гелікоптерах сил спеціального призначення під час якогось маловідомого в нашій країні «інциденту», і в ньому ідеально поєднувалися характер козла і справжня турбота про учнів. Гадаю, дружина і двоє маленьких донечок зробили цього суворого чоловіка людяним. Він — справді один з найліпших інструкторів за весь період мого навчання.