Розділ «Три»

Я влаштувалася на нічну роботу барменом у місцевому ресторані «Новий Місяць» в Іст-Квоґу. Персонал називав мене Остін. Це був барбекю-ресторан. На думку покупців, я додавала йому техаського колориту. Хазяї були чудові, а от відвідувачі — не такі, як я сподівалася. Наші клієнти дуже відрізнялися від «вихованців» трастових фондів, з якими я мала справу в Гемптонсі: найпевніше, то були люди, що тяжко працювали задля щастя багатіїв Лонг-Айленду.

На дозвіллі я здебільшого або видиралася на гори Катскіллу, або сиділа на даху повітки, у якій стояв мій мотоцикл. Смакувала віскі з пластикової склянки та сигару, слухала рев музики крізь відчинене вікно своєї залізничної будки й скучала за своїм собакою.

До початку підготовки лишалося ще кілька тижнів, тому я майже не перетиналася з екіпажами літаків. Я ще не була членом жодного з них. Але невдовзі після приїзду в Нью-Йорк мені пощастило працювати барменом на святкуванні виходу на пенсію одного з моїх героїв — підполковника Дейва Руволи.

Він виходив на пенсію раніше, ніж мені випав шанс політати з ним. Дейв Рувола був людиною-горилою і виявив себе справжнім героєм у тому, що всі знають як «Ідеальний шторм», цебто в реальній катастрофі, що лягла в основу фільму.

Після невдалої через погіршення погоди спроби врятувати корабель Дейв і його другий пілот Ґрахам Башор опинилися в найтяжчій ситуації з усіх можливих. Команда, що лишилася без пального, але хотіла повернутися на базу, мала дозаправитися від літака С-130 у розпалі одного з найгірших штормів в історії.

Дейв, у якого не було змоги ввіткнути заправну штангу в маленький круглий отвір на С-130, мав ухвалити одне з найскладніших рішень: або повторювати спроби і, найімовірніше, розбитися, коли вимкнуться двигуни, або використати рештки пального й виконати контрольоване приводнення на поверхню океану. Однак зробити це в окулярах нічного бачення серед більш ніж двадцятиметрових хвиль було дуже важко.

Намагаючись урятувати свою команду й ризикуючи опинитися на дні океану, Дейв наказав своїм людям стрибати з парашутами, а сам силкувався тримати вертоліт рівно. Раніше Рувола був парашутистом-рятувальником, або ПРом. Одне з багатьох умінь ПРа — бути плавцем і рятувати людей під час шторму. Він знав, що в нього найбільше шансів вибратися з вертольота, що тоне у воді. Після кількох годин у крижаній стихії він зумів знайти двох людей зі своєї команди серед чорного, як смола, шторму, прив’язати їх до себе й допливти до найближчого корабля берегової охорони. Четвертий член команди, Ґрахам Башор, також дістався корабля. На жаль, п’ятого ПРа, Ріка Сміта, так і не знайшли. Після стрибка з вертольота він, мабуть, опинився в западині хвилі й просто не зміг виборсатися нагору. Але напевно про це ніхто ніколи не дізнається.

Рувола — той тип героя, про якого читаєш або якого бачиш у телевізорі. А зустрітися з ним, коли він танцює YMCA на святкуванні власного виходу на пенсію, поки ти розносиш мохіто, — річ неуявленна. Якраз спілкування з такими неймовірними людьми і вплинуло на мене. Я пригадуватиму його приклад пізніше, коли сама зіткнуся з труднощами й випробовуватиму межі своїх можливостей.

Приблизно за місяць до свого від’їзду на підготовку я заходила в місцеву пральню з кошиком для білизни, коли задзвонив телефон. То була мама. Вона плакала так ревно, аж я насилу розуміла, про що вона говорить.

— Мамо? У тебе все добре? У Єгера все добре?

— Вибач, сонечко, — невиразно простогнала вона. — Він помер.

Я випустила кошик з рук на паркувальному майданчику, сіла й розридалася. Я не мала покидати його, хоч і знала, що в Нью-Йорку йому буде страшенно погано. Я не могла повірити, що його більше немає і що я не обіймала й не тримала його, коли він помирав. Очевидно, його пошрамоване і збільшене серце нарешті здалось, і він заснув навіки.

Моє серце було розбите. Не стало мого найкращого друга. Я ніби наново переживала горе від утрати тата, але Єгер принаймні точно знав, як сильно я його любила. Після татової смерті я запам’ятала ту науку.

У жовтні 2004 року, переживаючи втрату Єгера, я спакувала всі речі зі своєї будки, лишила деякі з них у сховищі, загнала свій R6 у трейлер і рушила в бік першої зупинки в системі підготовки — до бази Повітряних сил у Коламбусі. Місяці, прожиті в Нью-Йорку перед підготовкою пілотів, дали зрозуміти мені: я ще не заслуговую ходити тими ж коридорами, що й такі пілоти, як Дейв Рувола. Тепер я їхала до Коламбуса (штат Міссісіпі), щоб розпочати підготовку, сповнена рішучості заслужити місце поміж своїх героїв.

Діставшись Коламбуса й проїжджаючи через головні ворота, я майже відчувала, як серце вистрибує мені з грудей. Нарешті я тут. Потрапила в останню мить. Мені було двадцять вісім років. До віку, коли мене б уже не взяли, лишалося кілька місяців. Я глибоко вдихнула й заходилася шукати дороговкази до гуртожитку. Я поставила свою обклеєну стикерами з зображенням техаського лонгорну жовтогарячу «Гонду-Елемент» на паркувальному майданчику біля нової кімнати. Гуртожитки на цій базі більше скидалися на маленькі квартирки з 1970-х, у них було легше сховатися від інших людей, ніж у звичайних гуртожитках. Двері кімнат прочинялися в кімнату, а не в коридор. Як у мотелях.

Навантажена мішками для сміття, повними моїх речей, я штовхнула ногою двері й зазирнула всередину. Крихітне помешкання було лише трохи більше за мою нью-йоркську будку, пофарбоване жовтувато-коричневою фарбою, з огидним килимом на підлозі. Але я аж нетямилася зі щастя бути тут, тож радо ночувала б і в спальнику на паркувальному майданчику. Я кинула речі на ліжко й плюхнулася поруч, оглядаючи кімнату, яка наступні шість місяців буде моїм домом. У коридорі пройшли кілька хлопців, моїх сусідів; вони сміялись, і я насилу стримала бажання вихопитися й познайомитися з колегами-пілотами. Я приїхала сюди не знайомитися. До того ж мій попередній досвід спілкування з військовими чоловіками був аж ніяк не позитивний. Це згодом зміниться, коли я літатиму й братиму участь у боях разом з найліпшими в моєму житті чоловіками та жінками, але в той момент я сиділа тихенько й трималася якнайдалі від людей.

Перш ніж бодай підійти до літаків, ми мали просидіти кілька тижнів на лекціях, однак навіть там перевіряли нашу стійкість духу.

Моє перше справжнє випробування відбулося першого ж тижня на базі, коли ми вивчали вступ до основ виживання. Наш інструктор мав поважний вигляд — результат упевненості, що з’являється в того, хто навчив сотні людей виживати у складних умовах.

— Капітане Дженнінґз, чи не могли б ви допомогти мені?

Я поглянула на нього й нервово ковтнула. Мені не подобалося, коли мене вирізняли з-поміж інших, але вийшла вперед і подивилася на сорок своїх однокласників, силкуючись надати своєму обличчю хороброго виразу. Тільки тоді я зрозуміла, що була єдиною жінкою в кімнаті.