Розділ «Три»

— Я ДІСТАЛА МІСЦЕ ПІЛОТА! — прокричала я, стрибаючи.

— Я ТЕЖ! — відповів він.

— Та ну? Серйозно? Це ж чудово! Але я буду в Нацгвардії.

— Круто. Я теж, — відповів Зерк.

— Ого, це дивно. Я літатиму на рятувальних гелікоптерах… — почала я, думаючи про ймовірність того, що шанс, який випадає раз на життя, ми здобули одночасно.

— От лайно. І я! — сказав він.

Тепер він просто сміється з мене, так?

— З ким? — спитав він.

— З «Нью-Йорком». А ти?

— Ет, халепа! А я вже зрадів. Я літатиму з «Аляскою».

HH-60G «Пейв Гоук» були єдиними літальними апаратами, якими користувалися для пошуку й порятунку в бойових умовах. На них літали тільки три підрозділи авіації Національної гвардії — «Нью-Йорк», «Аляска» і «Каліфорнія». Тепер я, звісно, розумію, що це все було логічно. Ми обоє відмінно служили й були переконані, що, зрештою, опинимося на підготовці пілотів. Ми обоє подавали заявки щороку протягом служби. Коли наші контракти закінчилися, ми обоє покинули службу й зацікавилися Нацгвардією. А от те, що ми обрали однаковий літальний апарат, справді було неймовірно. Для нього це був природний вибір: він родом з Аляски. Але те, що ми з Зерком станемо членами однієї авіаційно-рятувальної спільноти, було для мене просто щасливим збігом обставин. Ми нарешті перетнулися, пообіцяли одне одному скоро побачитися знов і попрощалися. Ось-ось мала початися наступна сторінка мого життя.

У березні 2004 року я знову переїхала додому, де чекала на жовтневий початок підготовки пілотів. Кілька місяців я прожила в Остіні. Удень я плавала в «Бартон-Спринґз», а ближче до ночі мчала спортбайком на підробітки барменом на Шосту вулицю. І просто тішилася життям. Проте безтурботне життя швидко скінчилось, і настав час продовжувати кар’єру в Нью-Йорку.

У травні того року мені зателефонували й повідомили, що нью-йоркська частина може знайти мені там роботу, щоб я могла звикати до нового місця, поки чекаю на початок підготовки пілотів. Для мене було ідеальним варіантом чекати на нього в Остіні, але я боялася, що вони ніколи не пошлють мене на підготовку, якщо я їм це скажу. Отак мені офіційно запропонували місце — і я офіційно погодилася, але в них лишалося багато варіантів, кого з кандидатів відрядити на базу підготовки пілотів і коли. Вони могли передумати кожної миті. Я знала, що вони планували невдовзі послати мене на вісімнадцятимісячну підготовку на базу Повітряних сил у Коламбусі (штат Міссісіпі), проте відчувала, що маю довести їм: «Нью-Йорк» — мій новий дім, і я зроблю все, щоб стати членом їхньої родини.

Тож я звільнилася з роботи, спакувала речі в автівку, причепила трейлер з мотоциклом і рушила в дорогу. Найгірше було те, що мені довелося лишити з мамою мого собаку Єгера. Якщо все буде добре, я проживу в Нью-Йорку кілька місяців, а тоді почнеться підготовка пілотів. Під час підготовки я житиму в гуртожитку і майже кожні шість місяців переїжджатиму на нове місце. Я розуміла: для собаки це не зовсім ідеальні умови, тому, поки триватиме підготовка, ним опікуватиметься мама. Я збиралася навідувати його так часто, як тільки зможу, однак знала, що страшенно сумуватиму за ним.

Дорога з Остіна до Нью-Йорка забирає зо три дні. Через кілька годин я під’їхала до автомагістралі I-40. Знак сповіщав: Нью-Йорк — праворуч, Лос-Анджелес — ліворуч. Нью-Йорк або Лос-Анджелес.

Усі мої речі лежали в машині, і здавалося, що вперше в житті в мене немає ніяких зобов’язань. Я могла повернути ліворуч і прожити зовсім інше життя. Звісно ж, мої мрії чекали на мене у Нью-Йорку, але те, що я маю вибір, було справжнім полегшенням. Після більш ніж чотирьох років у Повітряних силах, де мені повсякчас казали, що робити, і чотирьох таких самих спустошливих років у деспотичному шлюбі я нарешті відчула: моє життя в моїх руках.

Я не могла не усміхнутися, коли крутонула кермо й повернула праворуч. Від цього моменту я контролюватиму своє життя. Годі! Я не робитиму щось тільки тому, що від мене цього чекають. Я більше нікому не дозволю ставитися до мене, як до нікчеми. Я більше нікому не дозволю переконати мене, що з моїм тілом можна робити будь-що проти моєї волі. Я справді вільна.

Виявилося, що моє життя в Нью-Йорку стало ще неймовірнішим, ніж в Остіні. Тут я заробляла четверту частину своєї остінської платні й витрачала на життя втричі більше, але мені було байдуже. Я в Нью-Йорку. Мої мрії жити в цьому місті розбилися, коли я зрозуміла, що моя частина розташована аж на Лонг-Айленді. Тож я почала добирати собі доступне житло трохи ближче до місця майбутньої роботи. Вибір був невеликий, проте я знала: треба шукати далі — і щось неодмінно знайдеться.

Приблизно на середині мого списку з десятка квартир та міні-готелів я вхопила джек-пот. Хтось відремонтував стару залізничну ремонтну будку розміром чотири на чотири метри. У ній була одна кімната і крихітна вбиральня з туалетом та душем. Квартиру доповнювали раковина й маленький холодильник на зразок тих, що стоять у гуртожитках. І це все могло бути моїм за класну ціну — тисяча двісті доларів на місяць. Без шафи, без телевізора, з одним вікном, без сусідів — будинок моєї мрії. Коли хазяїн показав мені повітку, яка стояла поруч, і повідомив, що я можу ставити туди мотоцикл (якщо вміститься), я вирішила — беру.

Я збудувала пандус, щоб ставити мотоцикл у повітку, поклала футон так, щоб він міг правити і за диван, і за ліжко, і перевернула кошик для білизни догори дном, перетворивши його на кавовий столик. Я мала все, що треба, і відчувала неймовірну радість.