Розділ «Три»

Я стояла перед усіма, а інструктор вів далі:

— Отже, ви катапультувалися з літального апарата й чекаєте на порятунок. Ніхто не приходить, ви вже третій день там самі. Капітане Дженнінґз, можете засунути руку в цю склянку й дістати те, що в ній?

Він підняв склянку вище від моїх очей.

Я відчула щось слизьке й відразу зрозуміла: то жирний черв’як, понад сантиметр завтовшки. Не проблема. Я можу це зробити. І тільки-но моє обличчя засвідчило, що я міцний горішок, як п’ятнадцятисантиметровий черв’як обкрутився довкола мого пальця. На моє розчарування, я скрикнула й упустила черв’яка на підлогу. Клас засміявся, інструктор почав пояснювати, що я не вижила б через свої американські пуританські погляди на їжу.

Не минуло й п’яти секунд, як я нахилилася, підняла черв’яка, потерла між долонями і закинула в рота, наче перехилила віскі.

— Ммм… Є ще щось смачненьке?

Клас вибухнув сміхом і криками підтримав мене.

Коли я повернулася на своє місце, то помітила, що один із моїх однокласників трохи позеленів. Я поплескала його по спині і з лагідною усмішкою сказала:

— Не хвилюйся. Певна, що не всім доведеться це робити.

Він вдячно поглянув на мене.

Інструктор щосили намагався гнути свою лінію, розчарований, що я виявилася не такою легкою здобиччю, як він думав. Але, маю визнати, він усе одно зробив з цього висновок.

— І ось вам приклад того, про що я хотів розповісти, — провадив він. — Не судіть про книжку з обкладинки. Часом найцінніша у вашій команді людина зовсім не схожа на супермена. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, якими сильними стають люди в екстремальних ситуаціях.

Наступні кілька місяців тренувань ми переживали одні з найцікавіших і найскладніших моментів нашого життя. Наприклад, Т-37 «Твіт», яким нам довелося літати на першому етапі тренувань, був літаком з кріслом-катапультою, і ми мали навчитися безпечно приземлятися після катапультування. Нас у буквальному розумінні прив’язували тридцятиметровою мотузкою до вантажівки, чіпляли до відкритого парашута й давали газу, аж поки ми здіймалися в повітря, наче повітряні змії. Потім нас відчіпляли від вантажівки і ми мали безпечно приземлитися. Це називали ПП, тобто приземлення з парашутом. Перед тим ми відпрацьовували це на землі, плигаючи з різних рівнів спортивної «стінки», однак спроби стрибнути з тридцяти метрів зі справжнім парашутом таки лоскотали нерви.

Після уроків я найчастіше їхала на початок злітно-посадкової смуги й сиділа на капоті автівки, слухаючи радіовиклики учнів з групи, що вже були в повітрі. Я купила радіо, яке ловило їхні сигнали, щоб звикати і до способу висловлювань, і до частоти сеансів зв’язку. Сонце помалу заходило, а я сиділа там і, як ми казали, «літала на стільці», досі не вірячи, що я на підготовці пілотів. Я подумки пролітала все те, що пролітали вони, і уявляла, як крок за кроком сама перевіряю швидкість польоту, зменшую оберти, опускаю закрилки і пробігаю очима пункти контрольного списку, які одного дня стануть моїм другим я.

Протягом тренувань ми тяжко працювали й добре відпочивали. Я доволі невиразно пригадую тодішній Геловін у Новому Орлеані, але знаю, що ми фантастично провели час. Одначе, хоч як весело нам було, ми знали: якщо перебрати міру у вечір перед навчанням, то буде геть кепсько, і, як одна зі старших, я майже не припускалася такої помилки. Час від часу хтось приходив на заняття, посинівши, з червоними очима й разючим запахом віскі, але здебільшого ми поводилися досить розумно. Ми знали, яка тонка волосинка між нами та нашою мрією і що нам уже неймовірно пощастило бути тут. Ніхто не хотів ризикувати заради дурощів, тож усі ми старанно піклувалися одне про одного, коли пили-гуляли.

Після тижнів лекцій і симуляторів нарешті настав час аеродрому. Я пам’ятаю, що на цьому етапі підготовки в мене чи не найбільше в житті очі лізли на лоба й паморочилось у голові. Від першого польоту на реактивному літаку мені просто знесло дах. Зліт був такий, ніби я сиджу на контрольованому вибуху й ракетою мчу у виділену частину повітря. Безумовно, мені добряче полоскотало нерви, коли я робила це самотужки. Виконувати акробатичні трюки на швидкості близько чотирьохсот кілометрів за годину — це наче підібратися ближче до раю. Важко визначити достеменно, що мені найбільше подобалося в польотах на потужному «Твіті». Я обожнювала кожну мить. Гадаю, виокремити можна відпрацювання методів виходу зі штопора.

У цій фазі підготовки ми спеціально вводили літак у штопор. Уявіть, що ви вчитеся гальмувати машину на льоду. Звісно ж, у повітрі рівень небезпеки експоненційно зростає. Цей маневр ніколи не виконують самостійно — тільки з інструктором. Навчитися виводити літак зі штопора означає засвоїти відразу кілька речей.

По-перше, ви вчитеся виходити зі штопора. По-друге, дізнаєтеся, як розпізнати застережливі сигнали звалювання, усвідомлюєте, як це відчувається всередині літака, щоб уникнути самого штопора. Що вищий кут атаки (кут крила відносно вітру), то менший коефіцієнт аеродинаміки повітряного потоку. У критичній точці весь потік просто зникає з-під крила; пілоти називають це звалюванням. З вини учнів, що звалювали літальні апарати під час повільних поворотів, які доводиться робити перед приземленням, сталося забагато смертей, тож навчання виходу зі штопора набуло надважливого значення. І, нарешті, ви вчитеся технік контролю над літаком і починаєте на практиці розуміти всі його можливості.

На навчаннях ми спочатку з неймовірною швидкістю злітали на велику висоту. Я уважно стежила за альтиметром — на висоті близько семи тисяч п’ятисот метрів літак уже починало ковбасити. Я спрямувала його носом угору, і ми почали втрачати швидкість; сигнали про близьке звалювання йшли без упину. Ніс літака був піднятий на шістдесят градусів, у вітровому склі видніло саме небо, швидкість зменшилася з трьохсот двадцяти кілометрів за годину приблизно до вісімдесяти, і я ось-ось мала втратити весь повітряний потік з-під крил. Свідомо.

За допомогою штурвала я задирала ніс і намагалася триматися на тому ж рівні — літак почав тремтіти й підійматися вище й вище. Я боролася зі звалюванням так довго, як тільки могла. Нарешті фізика взяла гору й ліве крило «впало». Почався штопор, і ми стрімголов помчали вниз до землі. П’ятдесят метрів за секунду — і ми під гладким склом ліхтаря кабіни екіпажу[2]. Із землі, мабуть, здавалося, ніби літак — це фігурист, який обертається й летить з хмари головою донизу.