Розділ «Вісім»

Джордж і я мовчки перезирнулися. Гадаю, наше радіо знову запрацювало: екіпаж іншого вертольота чітко зрозумів, що нам треба, аби вони спустилися замість нас, але відмовився.

Справді, для «Педро-16» три пацієнти і два ПРи було забагато, бо ще ж є екіпаж, одначе якщо захотіти, то кожну непрогнозовану проблему можна розв’язати. Усі можливі варіанти виринули в моїй голові самі собою. Для них найпростіше було б злити трохи пального, забрати людей, а потім змінити маршрут і дістатися найближчого заправного пункту. Це легко зреалізувати, але потрібне чітке рішення пілота «Педро-16».

«Він злякався», — подумала я. Джордж кивнув, ніби й справді міг читати мої думки. Він теж мовчав. Ми не хотіли сіяти паніку серед решти екіпажу, але наша мовчанка промовляла більше за слова. Усі чули голос пілота. Кожен, хто служив в Афганістані, бачив, як люди втрачають мужність. Дороги назад після цього не було.

— Ви що, розігруєте мене? — майже зірвався на крик хтось у задній частині вертольота.

Тепер ми мали діяти, а «Педро-16» лишався нагорі й прикривав нас тільки половиною зброї. Принаймні «Кайови» були напоготові й снували довкола конвою. У них під животами ще зосталася приблизно половина ракет, тож ми мали додаткове прикриття.

Джордж швидко потяг ручку керування до себе й убік. Він збирався виконати той самий маневр, від якого зупинялося серце, і приземлитися поруч з конвоєм, але цього разу перед ним стояв тяжкий вибір. Він міг сісти на те ж місце, зробившись для ворога прогнозованим, або приземлитися в іншому, нерозвіданому, місці, ризикуючи потрапити на міну або на якийсь саморобний вибуховий пристрій (СВП). Нам, власне, й треба було евакуювати пораненого з конвою, що наткнувся на такий пристрій, а отже, лишалася ймовірність того, що там є щось іще. Джордж вирішив, що ліпше буде приземлитися в тій самій точці. Мені просто не пощастило, що постріл гвинтівки поцілив мою руку й стегно, однак ми незабаром дізнаємося, що відтоді ворог націлив на зону приземлення стрічкові кулемети.

Щойно шасі торкнулися землі, в нас полетіли важкі кулі. Вони гатили по вертольоту, відбиваючи рівний ритм. Я більше здогадувалася, ніж чула, як у нас одна по одній врізаються великі кулі. У мене всередині все тремтіло. Кулі влучили в хвіст і повільно почали повзти вперед: ворог пересував важкий кулемет, а наш восьмитонний вертоліт хитало, ніби маленький човен в океані. Ряд броньованих вантажівок трохи захищав нас від вогню. Ворог стріляв із висоти.

ПР, з яким не було зв’язку, очевидно, побачив, яким вогняним дощем нас поливають, і подумав: «Та до біса… Я не збираюся зловити кулю, біжучи до вертольота, що навіть не злетить». А коли один з ПРів і поранені дісталися вертольота, він так і лишився з конвоєм. Ми, не покладаючи рук, налагоджували системи, що ось-ось могли відмовити, і приймали поранених, тому ніхто на борту навіть не спитав, де той ПР.

Коли у хвості є несправність, через інтерком чути сирену аварійної сигналізації. Хвіст у нас був розтрощений ущент, і те, що ми намагалися сказати одне одному, заглушували звуки сирени. Усе відбувалося так швидко, що нікому навіть не спало на думку вимкнути сирену перемикачем, хоч ми були на землі не більш як п’ятнадцять секунд.

Через сирену в інтеркомі кілька цих украй важливих секунд ми не могли розмовляти. Однак зі своєї виграшної позиції — з лівого боку вертольота, найближче до конвою — я бачила через плече, що поранених і досі заносять. Отже, злітати ще зарано, ми могли когось поранити чи вбити. Я подала Джорджеві знак рукою, щоб він лишався на землі, поки я не побачу, що поранені на борту й у безпеці.

У Джорджа були сталеві нерви. Я вже не кажу про те, як він довіряв своєму другому пілотові, хоч майже нічого про мене не знав. Хіба тільки те, що я маю досвід і пройшла ту саму підготовку, що й він. Коли вертоліт хитає від пострілів, слабший пілот міг би запанікувати й поспіхом зірватися з місця. Тоді б поранені й солдати, які їх занесли у вертоліт, постраждали, а то й загинули.

Вертоліт-побратим і дві «Кайови» не могли нам допомогти. Ворог, безперечно, планував цю атаку і сподівався розбити рятувальний вертоліт. Повстанці заховалися на височині з націленою на посадковий майданчик зброєю. Вони так замаскували свої позиції, що ті, хто нас прикривав, не могли визначити, звідки в нас летять кулі. Ми не могли відстрілюватись, і наша підтримка теж. Покладатися можна було тільки на себе.

Ті-Джей теж не міг збагнути, де засів ворог. Та й навряд чи йому б удалося стріляти, поки тривала евакуація. До того ж його зброя була прилаштована так, щоб стріляти вниз, а не вгору. Тож він мав просто сидіти поряд зі своїм «п’ятдесятим калібром», чекати й терпіти обстріл, поки в ліві двері заносили поранених.

Коли я побачила, що все готове, то показала Джорджеві великий палець. З двох пілотів у вертольоті один завжди ніби «зовні», а другий — «усередині». Джордж мав оглядати територію й вести вертоліт назад, у шпиталь Кандагарського аеродрому, а я зосередилася на системах.

Екіпажі досить часто погіршують собі ситуацію тим, що в екстремальних обставинах поспіхом клацають не ті перемикачі. Пілоти нерідко випадково вимикають робочий двигун замість того, що загорівся. Я, згідно з протоколом, називала Стіву всі перемикачі, які клацала (перемикач ізолювання гідравліки та ін.). Стів уголос підтверджував кожну мою дію, а його руки міцно обхопили зброю. Він намагався стримувати поганих хлопців, аж поки ми вилетимо з зони приземлення (ЗП). Стів на мене навіть не дивився, бо цілком довіряв мені, знаючи, що я зроблю все правильно, і вистежував, звідки в нас летять кулі.

Нам ледь вистачало потужності летіти, проте, завдяки Стіву, ми тимчасово її збільшили. Він знав, що ми потрапимо під обстріл, коли повернемося туди. У ту мить його рішення врятувало наші життя. Якби він не подумав про це, ми сьогодні були б мертвою плямою в пустелі.

У нашій роботі немає гіршого відчуття, ніж лишити позаду пораненого чи ПРа. Зазвичай у такій ситуації ми б розвернулися й полетіли їх шукати. Проте обставини ускладнювались, і наш вертоліт міг розраховувати лише на одне приземлення.

Джордж вів вертоліт низько й швидко, тож ворогові було складніше взяти нас на приціл проти неба, — ще одне геніальне пілотське рішення. Але через кілька секунд після злету — якраз тоді, коли __________ раптом зрозумів, що з якоїсь причини на борту немає третього ПРа — Стів сказав таке, від чого в мене похолола кров.

— У нас тут пальне…

Із запаху я зрозуміла: він має на увазі, що пальне потрапляє в кабіну. Я моментально перевела погляд на паливомір, щоб дізнатися, чи швидко воно витікає. Перший бак з лівого боку вертольота не просто протікав: він уже був геть порожній. Та й другий не дуже від нього відставав.