Розділ «Вісім»

Джордж усміхався й кивав, але говорив мало. Він, очевидно, вирішив змовчати. Гадаю, Джордж хотів подивитися, що станеться з цією самовпевненістю в небі. Ми показали себе. Щойно ми зняли «пташку» в повітря й перелетіли через огорожу Кандагара, усі сіли трохи пряміше й пильніше почали роздивлятися довкола. За кілька днів цей екіпаж став для мене чи не найкращим з усіх. Стів, Ті-Джей, Джордж і я. Ми всі працювали в єдиному ритмі, довіряючи інтуїції одне одного. Це була справжнісінька командна робота.

Добре, що екіпаж зміг так швидко зміцніти. І вже через два тижні після приїзду Джорджа я пробуду з ними найдовший день свого життя.

Відразу пополудні 29 липня 2009 року я сиділа в лівому кріслі пілота в нашому «Пейв Гоуку» — «Педро-15» («Педро один-п’ять»). Моя команда щойно вийшла на зміну, тож я перевіряла роботу радіо й проганяла головні двигуни. На сухісінькій доріжці для рулювання стояли ряди інших вертольотів. Спека дошкуляла не тільки екіпажеві. Літальному апаратові вона могла завдати ще більшої шкоди — зменшити потужність двигунів, через що ми б летіли повільніше. У такій гарячіні ми літали без дверей пілотів: так можна було провітрювати вертоліт і бачити землю, опинившись у хмарі пилу.

Я зігнулася, щоб налаштувати навігаційну систему на супутники «джи-пі-ес». Коли я знову підняла голову, то побачила, що до мене через бетонований майданчик біжать Джордж і решта екіпажу.

Добігши до вертольота, Джордж жбурнув мені через сидіння папірець. Я притисла той аркуш рукою в рукавичці до пульта керування, щоб його не підхопив вітер. Поки Джордж залазив у кабіну й пристібався, я розгорнула папірець і виставила зазначені в ньому координати. Стів і Ті-Джей стрибнули на свої місця й наділи шоломи, тож ми вже майже були готові злітати.

— Увімкнути батарею і ДСУ, — прочитав контрольний список через інтерком Стів.

Я вже ввімкнула це все, тож ми були на крок попереду.

— Увімкнути селектори пального, двигун номер один, двигун номер два.

Мої пальці знаходили перемикачі ще до того, як Стів закінчував читати пункт.

Я почула, як Ті-Джей позаду мене відкриває патронну коробку, вставляє стрічку в кулемет для стрільби через двері вертольота і з ляскотом збиває кришку. Вони зі Стівом прив’язалися витяжним шнуром, тож могли легко пересуватися кабіною і, якщо доведеться, безпечно висіти за дверима під час польоту. Я інстинктивно потяглася рукою назад і торкнулася гвинтівки, перевіряючи, чи справді вона на місці, тобто за моїм сидінням.

У формулярі місії було сказано, що ми маємо врятувати трьох американських солдатів, які перебувають у критичному стані. Вони супроводжували конвой і приблизно за двадцять п’ять хвилин дороги до Кандагара натрапили на засідку, озброєну саморобними бомбами, тобто якраз у межах «ідеальної години» лету, коли медики майже гарантовано можуть урятувати пораненого.

Ми взяли на борт іще трьох ПРів, і наш вертоліт був готовий злітати. Низькі й м’язисті, вони, з причепленим до ременів бронекомплекту спорядженням і прикріпленими до грудей короткоствольними карабінами GUA-5, скидалися на персонажів «Джі-Ай-Джо». З усіх героїв війни ПРів оспівують найменше. Удома мало хто чув про спецпризначенців Повітряних сил, але кожен піхотинець знає про них. ПРи не тільки ухвалюють медичні рішення, а й стають за головних у наземному бою.

Сьогодні я впізнала одного з них, техніка-сержанта _________________. Я вже літала раніше з цим чоловіком. Він був міцний, наче кремінь, і керував командою ПРів. Солдати, яких ми мали врятувати, й гадки не мали, як їм пощастило з ним.

Щойно ПРи пристебнулися, ми знялися в повітря. Повідомивши про зліт по радіо, ми перемахнули в пиловому вихорі через огорожу. Ми пролетіли над цивільним аеропортом Кандагара. Попри те що довкола точилася війна, там можна було побачити афганців та афганок у костюмах, світло-синіх паранджах та довгій одежі, які ступали на рухливі доріжки. Щойно ми проминули гладеньку бруківку, перед нашими очима постали всипані камінням пагорби.

Коли ми пролетіли над пагорбами й попрямували на північ, ландшафт почав зеленішати — приємна зміна після того коричневого сухого пилу, який вкриває більшу частину центрального Кандагара, зокрема й нашу базу. Але на третьому розгортанні я помітила й ваду цього красивого ландшафту. У Гільменді, в Бастіоні, росли макові поля, а тут, у Кандагарі, — гранатові сади й лози винограду, які обвивали високі стіни з глинобитної цегли. Звісно, це скидалося на ідилію, поки з пейзажу не виринав чолов’яга в дешевому камуфляжі й тюрбані з гранатометом, націленим на твій вертоліт.

Попереду я побачила скупчення будиночків — ще один елемент ландшафту, що його я з досвідом почала уникати.

— Праворуч на тридцять, — сказала я.

Джордж підтвердив, що почув мене, і, різко повернувши, змінив напрям на тридцять градусів управо від курсу. Він літав довше за мене, проте в нього не було его, яке б заважало йому дослухатися до моїх слів. Ми з ним від самого початку знайшли спільну мову, і я відчувала величезну відповідальність перед ним як перед досвідченим ветераном. Я маю допомагати йому ухвалювати рішення — він покладатиметься на мене, тож я не збиралася його підводити.

За нами мчав, також відхилившись від курсу, побратим «Педро-16»; обидва вертольоти летіли низько й швидко. На «Педро-16», як і на нашому, перебувало кілька ПРів і чотири члени екіпажу. Якби один вертоліт збили, другий міг би врятувати його команду й людей, що потребували допомоги. Цього разу головним був «Педро-15», а «Педро-16» підстраховував нас, летячи позаду й прикриваючи кулеметами з дверей, поки ми забиратимемо потерпілих.

— Ціль ліквідовано, кінець…