Розділ «Вісім»

____________ засміявся, беручи мою амуніцію.

— Побачимося в Кандагарі, — мовив він.

Я проковтнула свою гордість і повернулася до армійського вертольота. Один магазин про всяк випадок я лишила собі: ану ж нам з «Кайовою» доведеться ще раз незаплановано «приземлитися»? Інший ПР пристебнув мені до пояса витяжний шнур, щоб я могла причепитися до шасі «Кайови». Мандрівочка буде хистка.

Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.

У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.

Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».

Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.

Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.

Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.

Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.

Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.

Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.

Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.

Поки я дивилася на землю, різкий вітер вирвав з моєї кишені сонцезахисні окуляри. Прив’язана до вертольота, я вдихала гаряче пустельне повітря на швидкості сто тридцять вузлів і спостерігала за тим, як вони здіймаються у височінь. Раптом мої «Оаклі», кружляючи, полетіли донизу, на афганську землю, і я засміялася, уявивши десятирічного кандагарського козяра, який носитиме їх, коли пастиме кіз.

Через двадцять хвилин вертольоти «Кайова» перелетіли через колючий дріт ПОБу «Фронтенак». Вони мали висадити нас, після чого, швиденько заправившись і набравши боєприпасів, помчати назад до конвою. Тепер я безперестанку думала про тих, кого покинула. Я відстібнулася й стрибнула ще до того, як полози торкнулися землі. Соромно сказати, але я навіть не повернулася відкозиряти хоробрим пілотам «Кайови», які щойно нас урятували, бо дуже хотіла довідатися про долю Стіва та інших.

Я рушила до бази, майже не помічаючи нажаханих очей солдатів, що товклися довкола. Уявляю, який у мене був вигляд: просяклий пальним бронежилет, засохла кров на руці й нозі, авіакостюм, зав’язаний рукавами довкола талії, гвинтівка напоготові, а на голові — шолом. Я вже була по цей бік дроту, але й досі відчувала в крові адреналін.

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?