Розділ «Вісім»

На обох баках була міцнюща броня, тож кулемет талібів поцілив, певно, в тоненький паливопровід. Кожен з баків живив окремий реактивний двигун «Пейв Гоука», і тепер один з них працював на рештках пального. З такою вагою на борту ми не зможемо втриматися в повітрі, маючи лише один робочий двигун. У моїй голові за мить склався логічний ряд подій. Було зрозуміло, що кожної миті ми можемо запалати й упасти на землю.

Я інстинктивно перевела селектор пального на поперечну подачу. Це подарувало нам кілька хвилин, бо в лівий бак потекло пальне з правого. «Пташка» летіла. Ми не врізалися в землю. Поки що. Слава Богу. Перспектива розбитися посеред пустелі була реальною. Але перед моїми очима не промайнуло все моє життя, як то часто буває в критичні миті. Я чомусь уявила команду, що ремонтуватиме вертоліт. Вони повантажать його на «Шинук» і відтягнуть у Кандагар, а потім голова слідчої комісії скаже: «О, дивіться! Принаймні другий пілот перемкнув перший селектор на поперечну подачу».

Не встигла я полегшено видихнути, як мій погляд упав на паливомір. Стрілка правого бака, з якого тепер живилися обидва двигуни, опускалася до нуля надто швидко.

Лишився тільки один варіант.

— Треба сідати.

— Так, ми ПНБ, — відповів Джордж.

Не дивно, що він, зосередившись на керуванні й місцевості, не розумів: наша проблема значно більша за слабкий запах пального в кабіні. Він не знав про порожні баки. Ми ПНБ — поверталися на базу. Інакше кажучи, еммм, так, а що, в біса, ми ще мали робити?

— До Кандагара ми не долетимо, — констатувала я так чітко і спокійно, як тільки могла. — У нас витік пального.

На Джорджевому обличчі зблиснула тривога.

— Слід або приземлятися там… — я показала на голу пляму піску праворуч від нас, — або ми розіб’ємось… отам.

Я показала на інший гірський кряж за вісім кілометрів від нас.

Джордж не сумнівався в жодному моєму слові. Не гаючи ні секунди, він показав рукою на скелю, де збирався посадити вертоліт. Там? Рішення було правильне. Під камінням закласти міни складніше, ніж під піском. Наше випробування ще не закінчилось, і поки що додому ми не летіли. Не можна було відвертати увагу Джорджа, бо він мав посадити вертоліт на обране місце. Тож, коли він пірнув униз до гір, у кабіні повисла моторошна тиша.

Усі підготувалися. Тепер лишалося триматися міцніше й чекати катастрофи. Лівою рукою я потяглася вгору до дверей, а скривавлену праву поклала на пульт керування і глибоко вдихнула.

У ручках керування не працювала гідравліка, і, коли Джордж спрямував вертоліт донизу, я відчувала напругу навіть через сидіння. Це ніби їхати автофургоном, у якому несправний гідропідсилювач керма. Ми торкнулися землі набагато швидше, ніж зазвичай, і наша «пташка» аж затріщала від удару. Я відчула, як десь посередині спини щось різко хруснуло, проте біль не міг мене зупинити. Принаймні не сьогодні. Ми приземлилися. Це було досить тверде приземлення, але не катастрофа. Нічого страшного ні з ким не сталося. Ми вижили. Джордж був надзвичайним пілотом і виконав свою роботу. Тепер вийти наперед мали ПРи.

Треба було стерегтися талібів і якось, у дідька, вибратися звідси.

Мої руки швидко пересувалися пультом керування, смикали за ручки й клацали перемикачами — точнісінько так, як нас навчили. Я вимкнула газ і перекрила подачу пального. Команда все робила злагоджено, швидко і спокійно, як, зрештою, вже сотні разів перед тим.

У моїй голові, крім контрольного списку, мимоволі прокручувався сценарій, про який я намагалася не думати. І то не був сценарій фільму жахів. Ми опинилися в реальності, де всюди розкидано СВП, охорони периметра немає, а довкола — гори та бійці Талібану. Я знала, що битимуся до загину. Це набагато краще, ніж попастися в полон і маршувати ворожою територією з мішком на голові.

Я потяглася до гвинтівки, схопила її і вислизнула з вертольота на всипаний камінням майданчик. Мене тричі мобілізували в Афганістан, і я безліч разів літала в зону воєнних дій, але на ворожу територію за огорожею я ступила вперше.

Обернувшись плечима до вертольота, я попрямувала до хвоста й нарешті добре роздивилася поранених, яких ми врятували. В одного солдата (очевидно, найстаршого), який тримав руку на черезплічнику, був такий байдужий вираз обличчя, ніби йому вже нічого не загрожувало. А от хлопець поруч з ним, навпаки, видавався переляканим. Через бандажі на грудях і ногах він не міг рухатися. Напевно, у нього була травма хребта. На щастя, він міг ворушити рукою, тож попросив:

— Подайте мені зброю.