Розділ «Частина четверта Липень 1958 року»

Річі виявився єдиним Невдахою, який прихопив із собою зброю: він дістав іграшковий пістолет із руків’ям, перемотаним ізоляційною стрічкою.

— Я б у нього точно поцілив, аби ти посунувся, Великий Білле, — суворо заявив він і поправив свої старі окуляри дулом пістоля.

— Тут п-повсюди в-в-ватутсі, — відказав Білл. — Н-н-не можна р-ризикувати. Х-хочеш потрапити д-до них у по-полон?

— Ой, точно, — погодився Річі.

Білл подав рукою знак слідувати за ним, і друзі знову рушили по стежці, що ставала дедалі вужчою, — вони наближалися до краю бамбукових заростів. Невдахи вийшли на берег Кендаскіґ саме там, де було закладено каміння для переходу через річку. Бен колись показав їм, як усе облаштувати. Спочатку береш здорову каменюку та кидаєш її у воду, потім знаходиш другу та, стоячи на першій, кидаєш її ще на крок, а потім третю, і так далі, поки не перейдеш на інший бік, не намочивши ніг (улітку в цьому місці глибина ріки сягала не більше фута, і то тут, то там на поверхню виступали острівки брунатної глини). Прийом був досить простим, мало не дитсадівським, але ніхто до цього не додумався, поки Бен не підказав. Він добре знався на таких речах, але друзі ніколи не почувалися тупаками, коли він щось їм пояснював.

Вони зграйкою спустилися до води та почали переходити річку по сухим брилам, які вони самі були заклали.

— Білле! — стривожено гукнула Беверлі.

Він завмер, виставивши вперед руки та не озираючись. Навколо нього струменіла й хлюпотіла вода.

— Що?

— Тут водяться піраньї! Два дні тому я бачила, як вони зжерли цілу корову. За хвилину від неї самі кістки лишилися. Дивися не впади!

— Точно, — відповів Білл, — пильнуйте, хлопці.

Вони обережно перестрибували з каміння на каміння. По земляному насипу промчав товарняк, сигналячи своїм пневматичним гудком, і Едді Каспбрак, який вже дістався середини річки, захитався від несподіванки та мало не впав. Він подивився на мерехтливу водну гладь і на якусь мить, серед сонячних променів, що пускали стріли світла прямо йому в очі, він побачив піраній. Едді був упевнений, що перед ним кружляли справжні піраньї, які не мали жодного відношення до фантазій Білла про сафарі та джунглі. Вони скидалися на велетенських золотих рибок із огидними міцними щелепами, як у сомів чи морських окунів. Між товстими губами стирчали гострі, як пилки, зуби — оранжеві, як і самі риби. Оранжеві, як помпони на костюмі циркового клоуна.

Вони плавали на мілині та клацали щелепами.

Едді замахав руками. «Зараз я впаду, — подумав він. — Зараз я впаду, і вони з’їдять мене живцем…»

Стенлі Юріс устиг міцно схопити його за зап’ясток і допоміг віднайти рівновагу.

— Замалим не перекинувся, — сказав Стен. — А якби перекинувся, то матуся задала би тобі добрячого прочухана.

Едді й думати забув про матір, що з ним траплялося нечасто. Решта вже дісталися іншого берега та взялися рахувати вагони товарного поїзда. Едді перелякано подивився у вічі Стену, а потім знов поглянув у воду. Повз них, кружляючи, проплив пакет від картопляних чіпсів, і більш нічого. Едді озирнувся на Стена.

— Стене, я бачив…

— Що?

Едді похитав головою.