Розділ «Частина третя Дорослі»

Третя інтерлюдія

Я в саду сиділа нишком.

Пташка сіла на доріжку:

Черв’яка порвала хижо

І пустила собі в їжу.

Емілі Дікінсон. Пташка сіла на доріжку

Пожежа в «Чорній мітці» сталася пізньої осені 1930 року. Наскільки мені вдалося з’ясувати, ця пожежа (якої ледве уникнув мій батько) завершила цикл убивств і зникнень, що мали місце протягом 1929-30-х років — так само, як вибух на ливарні Кіченера завершив ще один цикл років за двадцять п’ять до того. Виявляється, нам потрібно грандіозне жертвоприношення, щоб обірвати цикл, щоб угамувати страшну силу, яка тут панує… щоб приспати Його ще на чверть століття.

Якщо для завершення кожного циклу вимагається зробити жертвоприношення, то здається, що подібний акт потрібен і для того, щоб запустити кожен цикл в дію.

Тому далі розмова піде про банду Бредлі.

Їх страта відбулася на перехресті трьох вулиць: Канал-стрит, Канзас-стрит і Головної, що недалеко від місця, зображеного на фотографії, яка одного червневого дня 1958 року ожила в руках Білла та Річі. Це сталося за тринадцять місяців до пожежі в «Чорній мітці» у жовтні 1929 року… незадовго до того, як обвалився фондовий ринок.

Як і у випадку з пожежею в «Чорній мітці», більшість містян Деррі воліють не згадувати події того дня. Хтось поїхав із міста провідати родичів. Або задрімав після обіду й не знав, що сталося, поки ввечері не почув новин по радіо. А хтось дивиться тобі в очі й бреше.

У поліцейських записах того дня зазначено, що шефа Саллівана навіть не було в місті («Атож, пам'ятаю, — сказав мені Алуазьюз Нелл, сидячи в кріслі на терасі Бенгорського притулку для старих. — То був мій перший рік на службі, тож я маю пам'ятати. Він поїхав у західний Мейн, пташок постріляти. А коли повернувся, їх уже понакривали простирадлами та віднесли геть. Злий він був тоді, як фурія, наш Джим Салліван»), але в довіднику по гангстерах під назвою «Криваві листи й головорізи» є одна фотографія. На знімку видно якогось усміхненого чоловіка, який стоїть у морзі біля порешеченого кулями тіла Ала Бредлі, і якщо той чоловік — не шеф Салліван, то, напевне, його брат-близнюк.

Проте саме від містера Кіна я почув те, що, як мені здається, відбувалося насправді. Норберт Кін був власником аптеки на Централ-стрит із 1925 по 1975 рік. Він доволі охоче поговорив зі мною, проте, як і батько Бетті Ріпсом, змусив мене вимкнути диктофон, перш ніж почати оповідку. Не те, щоб це мало велике значення, бо я й зараз чую його шелесткий голос — ще один соліст у проклятому хорі цього міста.

— Не бачу причин, аби не розповісти тобі, — сказав він. — Ніхто не стане це друкувати, а навіть якщо надрукують, люди все одно не повірять.

Він указав мені на старомодну аптекарську банку.

— Лакричної соломки? Пам’ятаю, ти завжди був небайдужий до червоної, Мікі.

Я взяв одну.

— Чи був там шеф Салліван того дня?

Містер Кін розсміявся й узяв соломинку собі.

— А ти міркував над цим, атож?