Розділ «Частина третя Дорослі»

Я машинально взяв ще одну соломинку з банки.

— Вони ще хвилину решетили автомобілі, а потім стрілянина почала вщухати, — продовжив містер Кін. — Коли чоловіки пускають кров, їх важко зупинити. Тоді я роззирнувся й побачив шерифа Саллівана, який стояв за Неллом та іншими на сходах перед судом. Він жарив по тому дохлому «шевві» зі своєї ремінгтонської пушки. І хай тобі ніхто не забиває баків, що його там не було. Норберт Кін власною персоною може заприсягтися, що був.

Коли нарешті постріли затихли, автомобілі стали схожими на купи металобрухту, навколо яких валялися друзки шибок. Чоловіки стали підходити ближче. Усі мовчали. Було чутно лише завивання вітру та хруст битого скла. А тоді люди кинулися фотографувати. І тобі, синку, має бути відомо, що фотографувати починають лише тоді, коли історія добігає кінця.

Містер Кін гойдався в кріслі, мирно постукуючи капцями по підлозі, і дивився на мене.

— У «Ньюз» про це й слова не було, — ось і все, що я спромігся вимовити. Заголовок того дня був таким: «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ ТА ФБР РОЗПРАВИЛИСЯ З БАНДОЮ БРЕДЛІ В ЖОРСТОКІЙ ПЕРЕСТРІЛЦІ». У підзаголовку зазначалося: «За допомогою місцевої поліції».

— Звісно, що ні, — сказав містер Кін і задоволено розсміявся. — Я сам бачив, як видавець Мак Лафлін випустив дві обойми в Джо Конкліна.

— Господи Ісусе, — прошепотів я.

— Що, синку, наївся лакриці?

— Наївся, — відповів я та облизав губи. — Містере Кін, як така подія… такого масштабу… як її вдалося зам’яти?

— Не треба було нічого заминати, — відповів він зі щирим здивуванням. — Просто ніхто про це не патякав. І дійсно, кому яке діло? Ніби того дня вбили президента Гувера з першою леді… Ми просто постріляли диких собак, які горло тобі перегризуть, якщо даси їм такий шанс.

— А жінки?

— Парочка потаскух, — байдуже мовив він. — Окрім того, це сталося в Деррі, а не в Чикаго чи Нью-Йорку. Синку, місце події так само важливе, як сама подія. Тому якщо землетрус уб’є дванадцять чоловік у Лос-Анджелесі, про це кричатимуть всі газети, але якщо десь у дикій глибинці Середнього Заходу загине тисяча людей, заголовків буде набагато менше.

Окрім того, це сталося в Деррі.

Ця фраза була мені знайома, і я гадаю, що якщо продовжу свої пошуки, то чутиму її знову… і знову… і знову. Вони вимовляють її так, наче говорять із розумово неповноцінним. Вони вимовляють її так, як би сказали «через гравітацію», якби ти поцікавився у них, чому люди ходять по землі, а не літають. Вони кажуть це так, ніби існує певний закон природи, який мусить розуміти кожен. І найгірше, звісно, те, що я теж його розумію.

У мене лишилося одне-єдине питання до Норберта Кіна:

— Вам не траплялося незнайомців, коли почалася стрілянина?

Містер Кін відповів так швидко, що в мене кров вистигла градусів на десять, принаймні, таке було враження.

— Ти маєш на увазі клоуна? Як ти дізнався про нього, синку?

— Десь чув, — відповів я.

— Я бачив його лише мимохідь. Коли стало по-справжньому гаряче, я переважно дивився собі в приціл. Тільки раз озирнувся й побачив, що він стоїть зі шведами під навісом, — сказав містер Кін. — Ніякого клоунського костюму, нічого такого. Він був одягнений у фермерський комбінезон і бавовняну сорочку. Але його обличчя дійсно покривав шар білого гриму, що вони ним мажуться, а поверх нього була намальована здоровенна червона посмішка. А ще пасма штучного волосся. Оранжевого. Для сміху.