Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Воно манило Стена.

Стен Юріс, який через двадцять сім років помре у ванні, порізавши хрест-навхрест собі передпліччя, підвівся навколішки, потім на рівні, потім побіг. Він перебіг Канзас-стрит, не поглянувши по боках, чи нема там машин, і затримався, захеканий, на протилежному тротуарі, щоб оглянутись назад.

З цього місця йому не було видно дверей при підніжжі Вежі; тільки саму Вежу, товсту, та все ж таки якусь елегантну, застиглу в сутінках.

— То були мертві, — прошепотів сам до себе Стен, шокований. Він миттю розвернувся і чкурнув додому.

11

Сушарка зупинилася. Так само й Стен.

Троє інших довгу мить просто дивились на нього. Шкіра в нього була майже такою ж сірою, як той квітневий вечір, про який він їм щойно розповів.

— Нічого собі, — нарешті озвався Бен. І тремтливо, з присвистом видихнув.

— Це правда, —  тихим голосом промовив Стен. — Богом присягаюся, це правда.

— Я тобі вірю, — сказала Бев. — Після того, що трапилося у мене вдома, я повірю в будь-що.

Раптом вона підхопилася, мало не перекинувши свій стілець, і підійшла до сушарки. Почала одну по одній діставати ганчірки, складаючи їх. Вона стояла спиною, але Бен підозрював, що вона плаче. Він хотів було підійти до неї, але забракло хоробрості.

— Нам треба поговорити про це з Біллом, — сказав Едді. — Білл знатиме, що робити.

— Робити? — перепитав Стен, обернувшись і дивлячись на нього. — Що ти маєш на увазі — «робити»?

Едді подивився на нього, зам’явся:

— Ну…

— Я не бажаю нічого робити, — сказав Стен. Він дивився на Едді таким жорстким, лютим поглядом, що Едді зіщулився на стільці. — Я хочу про це забути. Це все, що я бажаю робити.

— Не так це легко, — промовила Беверлі тихо, повертаючись до них. Бен мав рацію: гаряче сонячне світло, що падало крізь брудні вікна автопральні, відбивалося в яскравих доріжках: сліз на її щоках. — У цьому не тільки ми. Я чула Ронні Ґроґан. А той хлопчик, якого я почула першим… я думаю, можливо, то був маленький син Клементсів. Той, що зник просто зі свого трайка.

— То й що? — зухвало запитав Стен.

— А якщо воно хапатиме й інших? — спитала вона. — Що, як воно захоплюватиме ще дітей?

Його погляд, пекуче-карий, зчепився з її синім, відповідаючи на це запитання без слів: