Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Є тут хто-небудь? — запитав Стен.

Відповіді не було.

Він повагався, потім ступив досередини, щоб трохи краще роздивитися вгорі вузьке горло сходів. Нічого. А тут, усередині, Жах-Місто. Як також сказав би Річі. Він розвернувся, щоб вийти… і почув музику.

Вона долинала стиха, але все одно була моментально впізнаваною.

Звуки каліопи.[424]

Він схилив набік голову, прислуховуючись, похмурість на його обличчі почала потроху розпливатися. Авжеж, це грає каліопа, музика карнавалів і окружних ярмарків. Вона викликала в пам’яті уривки спогадів, що були не менш приємними, як і ефемерними: попкорн, цукрова вата, пончики смажені в розтопленому салі, брязкіт ланцюгових приводів атракціонів — таких як «Дика Миша», «Батіг», «Чаша-Карусель».

Тепер його нахмуреність перетворилася на непевну усмішку. Стен зійшов на одну сходинку, потім ще на дві, так само зі схиленою до плеча головою. Знову затримався. Думки про карнавал немовби створювали його насправді; тепер Стен уже насправді чув запах попкорну, цукрової вати, тих пончиків… і понад те! Перцю, сосисок з чилі-соусом, тирси, сигаретного диму. Був тут присутнім і різкий запах солодового оцту, отого, що ним можна побризкати собі картоплю-фрі крізь дірочку в бляшаній кришечці. Він чув запах гірчиці, яскраво-жовтої і пекельно пекучої, яку намазуєш собі на хот-дог дерев’яною лопаткою.

Це було таким чудесним… неймовірним… непереборним.

Він зійшов ще на одну сходинку й тоді почув човгання, нетерплячі кроки над собою: хтось спускався сходами. Він знову нашорошив вуха. Музика каліопи раптом зазвучала гучніше, немов маскуючи звуки тих кроків. Тепер він упізнав і мелодію — це ж «Містечкові перегони».[425]

Кроки — так, але вони не зовсім ніби човгають, чи як? Насправді вони ніби… чвакають, чи не так? Звуки такі, немов якісь люди йдуть у гумаках, повних води.

«Містечкові пані співають от-сю пісню, дуда-дуда (чвак-чвак). Містечкові перегони завдовжки дев’ять миль, дуда-дуда (чвак-чалап — уже ближче). Поганяй всю ніч. Поганяй весь день…»

Тепер уже на стіні над ним загойдалися тіні.

Жах раптом стрибнув Стену в горло — це було так, немов проковтнути щось гаряче й огидне, як гидотні ліки, які тебе вмент, наче електричним розрядом, приводять до тями. Це так подіяли ті тіні.

Він бачив їх лише одну мить. Він мав лише той крихітний клаптик часу, щоб помітити, що їх дві, що вони скулені та якісь неприродні. Він мав лише той крихітний клаптик часу, бо світло тут, усередині, мерхло занадто швидко, а коли він розвернувся, масивні двері Вежі ваговито гойднулися і затріснулись.

Стенлі кинувся вниз сходами (якимсь чином він встиг подолати їх більше ніж дюжину, хоча сам пам’ятав, що був зійшов тільки на дві, найбільше на три), тепер уже дуже сильно наляканий. Тут було занадто темно, щоби бодай щось роздивитися. Він чув власне дихання, він чув, як завмирають звуки каліопи, дудонять, спливаючи кудись понад ним,

(«що робить якась каліопа там нагорі, у темряві? хто на ній грає?»)

і ще він чув ті мокрі кроки. Тепер вони вже наближались до нього. Підбиралися.

Він вдарив у двері обома виставленими перед собою долонями, вдарив так сильно, що іскристі шпичаки болю метнулися йому аж у лікті. Двері так легко перед тим ходили… а тепер навіть не поворухнулись.

Ні… це не зовсім правда. Спершу вони на крихту піддалися, якраз щоб йому побачити глузливу смугу сірого світла, що вертикально йшла з лівого боку дверей. Немов хтось стояв поза ними, не даючи їм відчинитися.

Задихаючись у жаху, Стен попхнув двері що мав сили. Відчуваючи, як їх мідне окуття вгризається йому в долоні. Марно.