Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Бен усміхався. Того вечора, перед тим як заснути, він знову і знову програватиме подумки той момент, коли вона його поцілувала.

— З тобою дійсно тепер усе гаразд? — спитав він.

Вона кивнула:

— То було не через нього. Насправді навіть не через те, що він сказав про мою матір. Це через дещо, що трапилося минулого вечора. — Вона вагалася, переводячи погляд з Бена на Едді й знову на Бена. — Я… я мушу комусь розповісти. Або показати комусь. Або так якось. Думаю, я заплакала, бо боялася, що з’їжджаю з глузду.

— Про що це ти таке розповідаєш, хто з’їжджає з глузду? — запитав чийсь новий голос.

Це був Стенлі Юріс. Як завжди, він виглядав маленьким, тендітним і надприродно акуратним — занадто акуратним для хлопчика, якому ледве виповнилося одинадцять. У своїй білій сорочці, акуратно кругом заправленій у свіжі джинси, волосся причесане, носки високих кедів бездоганно чисті, він виглядав натомість, як найменший у світі дорослий чоловік. Потім він усміхнувся, і ця ілюзія зруйнувалася.

«Вона не скаже того, що збиралася сказати, — подумав Едді, — бо його не було з нами, коли Бредлі обізвав її матір тим словом».

Але після хвильки вагання Беверлі розповіла. Тому що Стенлі якимсь чином відрізнявся від Бредлі — він був такою мірою належним, якою Бредлі зовсім не був.

«Стенлі один із нас, — подумала Беверлі й здивувалася, чому від цього руки в неї взялися гусячою шкірою. — Я не зроблю їм жодної послуги, якщо все розкажу, — подумала вона. — Ні їм, ні собі».

Проте було вже занадто пізно. Вона вже говорила. Стен сидів разом із ними — обличчя спокійне, поважне. Едді запропонував йому залишок полуничного фрапе, але Стен лише похитав головою, очі його не відривалися від обличчя Беверлі. Ніхто з хлопців не розмовляв.

Вона розповіла їм про ті голоси. Про те, що впізнала голос Ронні Ґроґан. Вона знала, що Ронні померла, але все одно то був її голос. Вона розповіла їм про кров, і як батько її не бачив і не відчував на доторк, і як мати її не побачила сьогодні вранці.

Закінчивши, вона обвела поглядом їхні обличчя, боячись того, що може там побачити… але не побачила жодної недовіри. Жах, але не невір’я.

Зрештою промовив Бен:

— Ходімо подивимось.

7

Вони увійшли крізь задні двері не тільки тому, що там був той замок, до якого годився ключ Беверлі, а тому, що вона сказала, батько вб’є її, якщо місіс Болтон побачить, як вона входить до квартири з трьома хлопцями, в той час як її батьків нема вдома.

— Чому? — запитав Едді.

— Ти не зрозумієш, бовдуре, — сказав Стен. — Просто тихо будь.

Едді почав був щось відповідати, знов поглянув на сполотніле, напружене обличчя Стена й вирішив тримати свого рота замкненим.

Двері відчинялися до кухні, повної післяполуденного сонця й літньої тиші. У сушарці сяяли сніданкові тарілки. Усі четверо зупинилися біля кухонного столу, зам’явшись, а коли десь нагорі бахнули чиїйсь двері, всі здригнулись, а потім нервово засміялися.