Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Де воно? — спитав Бен. Говорив він пошепки.

З серцем, що гупало їй у скроні, Беверлі повела їх коротким коридором зі спальнею її батьків по один бік і зачиненими дверима ванної в кінці. Вона їх прочинила, швидко ступила досередини й перетягла ланцюжок над раковину. Потім відступила назад, знову ставши між Беном і Едді. Кров уже висохла до бордових плям на дзеркалі, і в умивальнику, і на шпалерах. Вона дивилася на ту кров, бо чомусь раптом на неї дивитися було легше, ніж на них.

Зніченим голосом, який вона ледве впізнала за власний, Беверлі спитала:

— Ви це бачите? Бодай хтось з вас це бачить? Тут є це?

Бен виступив уперед, і знову її вразило, як делікатно він рухається для такого товстуна. Він торкнувся однієї плями крові; потім іншої; потім довгого патьоку на дзеркалі. «Тут. Тут. Тут». Тон у нього був прямим і впевненим.

— Господи! Це виглядає так, немов хтось тут свиню зарізав, — сказав Стен з тихим трепетом.

— І все це вихлюпнулася зі стоку? — запитав Едді. Від вигляду крові він почувався зле. Йому бракувало повітря. Він учепився за свій інгалятор.

Беверлі довелося з собою боротися, щоби знову не вдаритися у сльози. Їй цього не хотілося; вона боялася, що, якщо так станеться, вони закнурять її як звичайне дівчисько. Але вона була змушена вчепитися за дверну ручку, оскільки хвиля полегшення, якою її омило, була дуже потужна. До цього моменту вона не уявляла, наскільки сама була впевнена в тому, що божеволіє, що в неї галюцинації чи щось таке.

— І твої мама з татом так цього й не бачили? — перепитав Бен. Він торкнувся присохлої до умивальника краплі крові, а потім відсмикнув руку й витер її собі об низ майки. — Страх і жах.

— Не знаю, як зможу сюди коли-небудь знову заходити, — сказала Беверлі. — Ні помитися, ні зуби почистити, ні… ну, самі розумієте.

— А чому б нам тут усе це не почистити? — раптом запитав Стенлі.

Беверлі подивилась на нього:

— Почистити?

— Атож. Можливо, ми не зможемо все змити зі шпалер — на вигляд вони вже такі, ну типу, доходять свого кінця, — але з рештою впоратися ми можемо. Хіба у вас нема ганчірок?

— Під кухонною раковиною, — сказала Беверлі. — Але мама дивуватиметься, куди вони поділися, якщо ми їх використаємо.

— Я маю п’ятдесят центів, — спокійно казав Стенлі. Очі його не відривалися від крові, яка заляпала місцину довкола умивальника. — Ми тут почистимо, наскільки добре це зможемо зробити, а потім віднесемо ганчірки до тієї автоматичної пральні, що по дорозі, якою ми йшли сюди. Виперемо їх і висушимо, і вони собі повернуться назад під раковину ще до того, як твої батьки прийдуть додому.

— Моя мама каже, що кров з матерії неможливо відіпрати, — зауважив Едді. — Мама каже, що вона в’їдається чи щось таке.

Бен видав короткий істеричний смішок:

— Хіба має якесь значення, зійде вона з ганчірок чи ні, — сказав він, — вони ж її не можуть побачити.

Нікому не потрібно було в нього перепитувати, кого він мав на увазі під «вони».