Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Ну, гаразд, це не має значення. Я просто поцікавилася, може, й ти його бачила.

— Я не бачила жодного павука. Мені хотілося б, аби ми могли собі дозволити новий лінолеум на підлогу у ванній.

Вона поглянула на небо, синє і без хмаринки:

— Кажуть, якщо вб’єш павука, це накликає дощ. Ти його не вбивала, чи як?

— Ні, — відповіла Беверлі. — Я його не вбивала.

Мати знову подивилась на дочку, губи в неї були стиснуті так міцно, що майже відсутні.

— Тато точно не розсердився за щось на тебе минулого вечора?

— Ні.

— Бевві, він коли-небудь тебе торкається?

— Що? — Беверлі подивилася на матір цілком спантеличено. Господи, батько торкався її щодня. — Я не доберу, що ти…

— Пусте, — коротко мовила Ельфріда, — не забудь про сміття. А якщо залишиш патьоки на шибках, батько з прочуханкою до тебе не забариться.

— Я не

(«він коли-небудь тебе торкається»)

— …залишу.

— І будь удома до темряви.

— Буду.

(«він коли-небудь»)

(«непокоїться жахливо сильно»)

Ельфріда пішла. Беверлі знову повернулась до своєї кімнати і, як перед тим за батьком, спостерігала, поки мати не зникла за рогом. Тоді, коли вона цілком упевнилася, що мати попрямувала до автобусної зупинки, Беверлі взяла відро, «Віндекс» і кілька ганчірок з-під кухонної раковини. Пішла до вітальні й почала мити вікна. Квартира здавалась якоюсь занадто тихою. Кожного разу, коли рипіла підлога або вдаряли десь двері, Беверлі трішки здригалася. Коли над нею, в Болтонів, змили унітаз, вона ахнула так, що це ледь не прозвучало скриком.

І ще вона весь час поглядала на зачинені двері ванної.