Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— От і добре, Рікі Лі. Гадаю, краще вам все ж таки знову взятися за той кухоль. І зробити не що інше, як наповнити його «Диким індиком».

— Цілком наповнити? — перепитав відверто вражений Рікі Лі. — Господи Ісусе, мені доведеться вас викочувати звідси!

«Або викликати медичну швидку допомогу», — подумав він.

— Я так не думаю, — заперечив Генском. — Не цього вечора.

Рікі Лі уважно подивився містеру Генскому в очі, щоб упевнитися, чи той не жартує, і йому вистачило менше секунди, аби зрозуміти, що таки ні. Тож він узяв з полиці кухоль, а з-під шинкваса пляшку «Дикого індика». Коли він почав наливати, горло пляшки застукотіло об вінця кухля. Усупереч самому собі, Рікі Лі дивився, як ллється віскі, заворожено. Він вирішив, що в містері Генскомі є таки більше, аніж дещиця, від техасця: це мусить бути найбільша порція віскі, яку він бодай колись наливав чи бодай колись наливатиме у своєму житті.

«Дзвони вже у швидку допомогу, щоб тобі всратися. От вип’є він оцю баддю, і тобі доведеться дзвонити у Шведголм до „Паркера & Вотерса“, викликати їхній катафалк».

Та проте він підніс і поставив кухоль перед містером Генскомом; батько Рікі Лі якось напоумляв його: якщо людина при здоровому глузді, мусиш подати їй те, за що вона платить, нехай то буде хоч сеча, хоч отрута. Рікі Лі не знав, чи то була добра, чи погана порада, але він добре розумів — якщо заробляєш собі на життя, працюючи барменом, порада є досить придатною, щоб убезпечити себе від пережовування алігатором власної совісті.

Якусь мить Генском задумливо дивився на цю монструозну дозу, а потім спитав:

— Скільки я вам винен за таку порцію, Рікі Лі?

Рікі Лі повільно похитав головою, все ще не відриваючись поглядом від кухля з віскі, не бажаючи підвести голову, зустрітися з тими запалими, пильними очима.

— Ні, — промовив він. — Ця порція за рахунок закладу.

Генском знову усміхнувся, цього разу вже природно:

— Ну що ж, я вам вдячний, Рікі Лі. А тепер хочу показали вам дещо, чому я навчився в Перу 1978 року. Я працював з одним парубком на ім’я Френк Біллінгс — був його дублером, так, гадаю, ви б це назвали. На мою думку, Френк Біллінгс був збіса найкращим архітектором у світі. Він підчепив лихоманку, і лікарі вкололи йому не менш як мільярд різноманітних антибіотиків, та жоден з них на неї не подіяв. Він два тижні жаром палав, а потім помер. Того, що я збираюся вам показати, я навчився від індіанців, які працювали на тім будівництві. Місцевий первак доволі міцний. Робиш ковток, і здається, що пішло доволі м’яко, без проблем, а потім зненацька немов хтось смолоскип тобі в роті підпалив і пхає його вниз, тобі в глотку. Проте індіанці п’ють його наче кока-колу, і я рідко бачив когось із них п’яним, і ніколи не бачив жодного з похміллям. Сам я ніколи не міг набратися відваги, щоб спробувати по-їхньому. Але, гадаю, сьогодні я це таки зроблю. Подайте мені кілька отих лимонних скибочок.

Рікі Лі приніс і акуратно поклав на серветку поряд з його кухлем віскі чотири скибочки. Генском підчепив одну з них, закинув, як людина, що збирається закапати собі очі краплями, назад голову і почав вичавлювати свіжий лимонний сік собі в праву ніздрю.

— Святий Ісусе! — скрикнув Рікі Лі, переляканий.

У Генскома заходив кадик. Обличчя розпашіло… А потім Рікі Лі побачив, що по виразних вилицях Генскома сльози течуть йому в вуха. Тепер із джукбокса звучали «Спінерз»,[116] співали про людину-гумову стрічку. «О Господи, просто не уявляю, скільки я ще зможу це витримати», — співали «Спінерз».

Генском наосліп помацав по шинквасу, знайшов наступну скибку лимона й вичавив з неї сік собі в іншу ніздрю.

— Та ви себе так вб’єте нахер, — прошепотів Рікі Лі.

Генском кинув на шинквас обидві вичавлені лимонні скибки.

Очі в нього були вогненно-червоними, дихав він тремтливими, судорожними ривками. Чистий лимонний сік скрапував йому з ніздрів, стікаючи до краєчків рота. Генском ухопив кухоль, підняв і випив його третину. Рікі Лі застигло дивився, як стрибає вгору-вниз його адамове яблуко.