Розділ «Частина перша Давніша тінь»

Але це вже було занадто, і він кинувся до ванної, дорогою перечепившись об крісло «Імз»[99] так, що мало не впав. Він устиг… ледве-ледве. Проїхавшись, немов якийсь скажений брейк-дансер, на колінах по слизьких кахлях до унітаза, Річ ухопився за його береги і виблював геть усе, що було в його нутрощах. Бо навіть після цього воно не припинилося; раптом він побачив Джорджі Денбро так, наче востаннє бачив його лише вчора. Джорджі, який став тоді початком усього, Джорджі, якого було вбито восени 1957 року. Джорджі загинув відразу після того потопу, одну руку йому було вирвано з суглоба, а Річ був заблокував все це в себе в пам’яті. Але інколи ті речі повертаються, о так, насправді, вони повертаються, інколи вони повертаються.

Спазми минулися, і Річ наосліп потягнувся до кнопки змиву. Заклекотіла вода. Його ранню вечерю, виригану гарячими шматками, смачно засмоктало в унітаз.

У каналізацію.

У булькотіння, і сморід, і темряву каналізації.

Він закрив ляду, вперся в неї лобом і почав плакати. Це він уперше плакав відтоді, як у 1975 році померла його мати. Навіть не усвідомлюючи, що він робить, він підніс собі руки жменьками під очі, і контактні лінзи, які він носив, висковзнули і блищали в нього на долонях.

Через сорок хвилин, почуваючись вилущеним і ніби очищеним, Річ закинув валізи до багажника свого «ем-джі»[100] й задом вивів автомобіль з гаража. Сутеніло. Він подивився на свій будинок з новими насадженнями, подивився на пляж, на воду, яка набрала кольору блідих смарагдів, прорізаних вузькою доріжкою кованого золота. І його охопила впевненість, що він ніколи нічого з цього більше не побачить, бо він уже ходячий мертвяк.

— А тепер я повертаюся додому, — сам собі прошепотів Річ Тозіер. — Їду додому. Боже, допоможи мені, я іду додому.

Він ввімкнув передачу й поїхав, знову відчуваючи, як легко виявилося прослизнути крізь негадані тріщини в тому, що він вважав міцним і щільним життям — як легко виявилося перебратися на темний бік, поринути з блакиті в чорноту.

З блакиті мирноти та в чорну чорноту, так, саме так і є. Де будь-що може очікувати.

3

БЕН ГЕНСКОМ ВИПИВАЄ ДОЗУ

Якби того вечора 28 травня 1985 року вам зажадалося знайти людину, яку журнал «Тайм» назвав «ймовірно, найперспективнішим молодим архітектором Америки» (стаття «Енергозбереження в умовах міста й молодотурки»[101], 15 жовтня 1984), для цього вам слід було б вирушити на захід від Омахи[102] міжштатною автотрасою № 80. Там скористатися естакадою, що виводить на Шведголм, а далі їхати по шосе № 81 до самого центру Шведголма (якого всього нічого). Там, біля закладу «Аристократична смакота у Бакі» («курячі відбивні — наша спеціальність»), ви повертаєте на шосе № 92 і щойно знову опинитесь за містом, берете праворуч на шосе № 63, що тягнеться рівно, як струна, крізь покинуте містечко Ґантлін і врешті-решт приводить у Хемінгфорд-Хоум. Порівняно з центром Хемінгфорд-Хоума центр Шведголма чисто тобі Нью-Йорк; діловий район складали вісім будівель, п’ять на одному боці й три на іншому. Була там перукарня «Чіста стришка» (написане вручну оголошення у вітрині, якому виповнилося вже цілих п’ятнадцять років, попереджало: «ЯКЩО ТИ ГІПІ, СТРИЖИСЯ ДЕСЬ ДЕІНДЕ»), дешевий кінотеатр повторних фільмів, універсальна крамничка фіксованих цін. Розташовувалися там також філія банку «Домовласники Небраски», автозаправка «76»[103], аптека «Рексол»[104] та «Загальнонаціональне постачання фермерського й технічного обладнання» — остання крамниця була єдиним закладом у місті, що мав вигляд бодай наполовину успішного.

І от, у кінці цього головного бізнес-проспекту, наче якийсь парія, поставлений трохи віддалік від інших будівель, і ще й на краєчку великої порожнечі, вам відкриється елементарний придорожній шинок — «Червоне колесо». Якщо дійсно дістанетеся аж так далеко, ви побачите на ґрунтовій, вибоїстій парковці кадилак-кабріолет випуску 1968 року з двома антенами «Громадського діапазону»[105] на хвості. Спереду в нього на приватному номері написано просто: «БЕНІВ КАДДІ». А всередині, на підході до шинкваса, ви знайдете й самого того чоловіка — довготелесий, засмаглий, у сорочці з цупкого батисту, у вицвілих джинсах і поношених мотоциклетних чоботях. Мережки легеньких зморщок коло кутиків очей, але ніде більше. На вигляд він був років на десять молодшим від свого справжнього віку, що становив тридцять вісім літ.

— Вітаю, містере Генском, — промовив Рікі Лі, розстеляючи паперову серветку на шинквасі перед Беном, який сідав на стілець. Голос у Рікі Лі звучав трішки здивовано, бо він дійсно здивувався. Він ніколи не бачив раніше в «Колесі» Генскома надвечір буднього дня. Той зазвичай регулярно заходив увечері кожної п’ятниці випити пару пива і кожної суботи — чотири чи п’ять: він завжди питався про трьох синів Рікі Лі; а йдучи, він завжди залишав під своїм пивним кухлем ті самі чайові — п’ять доларів. У сенсі розумної бесіди й приватного ставлення він, безумовно, був найулюбленішим клієнтом Рікі Лі. Десять доларів на тиждень (і по п’ятдесят під кухлем на кожне Різдво впродовж останніх п’яти років) уже було добре, але спілкування з цим чоловіком коштувало набагато-багато дорожче. Вартісне спілкування завжди було рідкістю, але в такій, як ця, забігайлівці, де розмови завше були дешевими, воно траплялося не частіше за зуби в курки.

Хоча корінням Генском походив з Нової Англії, а коледж закінчував у Каліфорнії, у ньому було більше, ніж просто дещиця, від екстравагантного техасця. Рікі Лі покладався на п’ятнично-суботні візити Бена Генскома, бо протягом років упевнився, що може на це покластися. Містер Генском міг будувати якийсь хмарочос у Нью-Йорку (де в нього вже стояло три найбільш обговорюваних будівлі), нову арт-галерею в Редондо-Біч[106] або якийсь бізнес-центр у Солт-Лейк-Сіті[107], але надходила п’ятниця, і десь між восьмою і пів на десяту двері, що вели з парковки, прочинялися, і в зал звільна ступав він, немов жив не далі як на іншому кінці міста і вирішив завітати сюди, бо по телевізору нема нічого цікавого. Він мав власний «Лірджет»[108] і приватну злітно-посадкову смугу в себе на фермі у Джанкінсі.

Два роки тому він перебував у Лондоні, спершу проектуючи новий телекомунікаційний центр «Бі-бі-сі», а потім наглядаючи за його спорудженням — будівля досі гаряче обговорювана з усіма «за» і «проти» в британській пресі («Ґардіан»: «Можливо, найгарніша будівля, зведена у Лондоні за останні двадцять років»; «Міррор»: «За винятком лиця моєї тещі після її гулянок по низці пабів, це найогидніша річ, яку я бодай колись бачив»). Коли містер Генском погодився на цю роботу, Рікі Лі подумав: «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. А може, він просто геть забуде про нас». І дійсно, вечір п’ятниці після від’їзду Бена Генскома до Англії прийшов і пішов без жодної його ознаки, хоча Рікі Лі помітив за собою, що між восьмою і пів на десяту він швидко поглядає на двері кожного разу, як ті прочиняються. «Ну, колись я все ж таки побачу його знову. Можливо». Те «колись» здійснилося вже наступного вечора. Двері прочинилися о чверть на десяту, і він увійшов неквапно, у джинсах і в майці з написом «БАМА, ВПЕРЕД»[109], і в своїх старих мотоциклетних чоботях, з виглядом, наче з’явився не далі як з іншого кінця містечка. А коли Рікі Лі мало не радісно гукнув: «Агов, містере Генском! Боже! Що ви тут робите?», містер Генском здався дещо здивованим, так, ніби в його перебуванні тут не було абсолютно нічого незвичайного. І той раз виявився не єдиним; упродовж усіх двох років своєї активної зайнятості роботою на «Бі-бі-сі» він з’являвся кожної суботи. Кожної суботи об 11:00 ранку він вилітає з Лондона на «Конкорді», розповів він зачарованому Рікі Лі, і прибуває в аеропорт імені Кеннеді в Нью-Йорку о 10:15 ранку — на сорок п’ять хвилин раніше свого відбуття з Лондона, принаймні за годинником («Господи, це ж наче подорож крізь час, а хіба ні?» — промовив на це вражений Рікі Лі). Там чекає напоготові лімузин, щоб відвезти його в аеропорт «Тітерборо»[110] в Нью-Джерсі, суботнім ранком ця поїздка забирає не більше години. Він без жодних проблем може сидіти в кабіні свого «Лірджета» ще до настання полудня, щоб приземлитися в Джанкінсі близько пів на третю дня. Якщо достатньо швидко рухатися на захід, розповідав він Рікі Лі, твій день може тривати ледь не вічно. Він лягає на півгодини поспати, потім проводить годину зі своїм управителем і півгодини з секретарем. Вечеряє, а після того приїжджає на годинки півтори до «Червоного колеса». Він завжди з’являвся сам, завжди сідав до шинкваса й завжди йшов так само, як з’являвся, хоча, бог бачить, у цій частині Небраски було повнісінько жінок, радих злягатися з ним до виснаги. Повернувшись на ферму, він дарував собі шість годин сну, а потім весь процес розгортався у зворотному порядку. У Рікі ніколи не траплялося клієнта, якого б не вражала ця історія. «Може, він ґей?» — якось сказала Рікі одна жінка. Рікі Лі коротко поглянув на неї, зауваживши стильну зачіску, добре скроєні туфлі, в яких, безумовно, ховалися дизайнерські лейбли, сережки з діамантами у неї у вухах, вираз у її очах, і зрозумів, що вона звідкілясь зі сходу, ймовірно з Нью-Йорка, приїхала сюди з коротким формальним візитом до когось з родичів або, може, до колишньої шкільної подруги і не може дочекатися, коли поїде назад. «Ні», — відповів він. Містер Генском аж ніяк не прихований педик. Вона дістала з сумочки пачку «Дорал»[111] і, вставивши сигарету собі між червоних, блискучих губ, зачекала, поки він її для неї підпалить. «Звідки ви знаєте?» — потім запитала вона, злегка усміхаючись. «Просто знаю», — відповів він. І він таки знав. Він подумав, чи не сказати їй: я гадаю, він найсамотніша, господи вбережи, людина з усіх, кого я зустрічав у своєму житті. Але він не збирався казати нічого подібного цій нью-йоркській жінці, яка дивилася на нього так, наче він був якимсь новим, чудним типом живої істоти.

Сьогодні містер Генском виглядав дещо блідим, трохи збентеженим.

— Привіт, Рікі Лі, — привітався він, сідаючи, а потім взявся вивчати власні руки.

Рікі Лі знав, що той мусить наступні місяців шість чи вісім провести у Колорадо-Спрінгс, наглядаючи за закладкою Культурного центру Гірських штатів, комплексу з шести розкиданих будівель, врізаних у схил гори.

«Коли комплекс буде завершено, люди казатимуть, що він схожий на те, ніби якийсь велетенський малюк розкидав свої іграшки на сходах, — розповідав Бен Рікі Лі. — Принаймні декотрі так казатимуть і будуть щонайменше наполовину праві. Але, мені здається, це те, що треба. Це найбільша штука, за яку я бодай колись брався, і зводити таке лячно, як той чорт, але, я гадаю, з цього вийде саме те, що треба».