Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— Навіть поліпа нема в прямій кишці.

— Це не смішно, Річе.

— Так.

— Ти поводишся, мов якийсь сучий аматор, і мені це не подобається.

— Мені це також не подобається, але я мушу їхати.

— Куди? Навіщо? У чому справа? Поясни мені, Річе!

— Дехто мені зателефонував. Дехто, кого я знав багато років тому. В іншому місці. Там колись відбувалося дещо. Я обіцяв. Ми всі пообіцяли, що повернемося туди, якщо те дещо почне відбуватися знову. І, я гадаю, воно почалося.

— Про яке це «дещо» ми говоримо, Річе?

— Мені б не хотілося про це розводитись. «А ще ти вважатимеш, що я сказився, якщо я розповім тобі правду: я не пам’ятаю».

— Коли ти дав ту знамениту обіцянку?

— Доволі давно. Влітку 1958 року.

Знов залягла довга пауза, і він зрозумів, що Стів Ковел намагається вирішити, чи Річ Диски Тозіер, він же Бафорд Слинь-Поцілуй, він же Ваєт-убивця-пакувальник тощо, тощо, його розігрує чи в нього трапився якогось роду розумовий розлад.

— Ти ж тоді мусив бути ще дитиною, — промовив Стів безживно.

— Виповнилося одинадцять. Дванадцятий минало.

Чергова довга пауза. Річ терпляче чекав.

— Гаразд, — промовив Стів. — Я пересуну графік — поставлю замість тебе Майка. Можу подзвонити Чаку Фостеру, щоб він відтягнув кілька змін, якщо, звісно, зможу знайти той китайський ресторан, у якому він наразі заліг. Я це зроблю тому, що ми з тобою разом пройшли довгенький шлях. Але я ніколи не забуду, як ти по-аматорському підвів мене, Річе.

— Ох, та годі з цим, — сказав Річ, а біль у голові дужчав. Він розумів, що робить; невже Стів насправді вірить, ніби ні? — Мені потрібно кілька вихідних днів, от і все. Ти поводишся так, немов я насрав на нашу ліцензію від Федеральної агенції зв’язку.

— Кілька вихідних днів для чого? Для возз’єднання з членами своєї скаутської ланки в Сортір-Фолзі в Північній Дакоті чи в Піхвагорбі в Західній Вірджинії?

— Мені так здається, що в Сортір-Фолз в Арканзасі, варначе, — промовив своїм глибоким, ніби з порожньої бочки, Голосом Бафорд Слинь-Поцілуй, але Стіва це не потішило.

— Тому що, коли тобі було одинадцять років, ти дав якусь обіцянку? Помилуй боже, діти не дають серйозних обіцянок в одинадцятирічному віці! І справа навіть не в тім, Річе, і ти це розумієш. Тут не якась страхова компанія; тут не якась юридична контора. Тут, який не є скромний, а шоу-бізнес, і ти це добре к-херам розумієш. Якби ти попередив мене хоч за тиждень, я б не тримав зараз в одній руці слухавку, а в іншій слоїк «Міланти».[92] Ти буквально яйця мені прищемив у глухому куті, і сам це розумієш, а отже, не держи мене за дурня!