Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— Але ж у чому справа? — запитав Рікі Лі. — Можливо… — він втер собі губи. — Можливо, я міг би вам якось зарадити.

— Справа? — розсміявся Бен Генском. — Та невелика справа. Сьогодні ввечері мені зателефонував один старий друг. Парубок на ім’я Майк Хенлон. Я був зовсім про нього забув, Рікі Лі, але це мене не дуже налякало. Врешті-решт, я був усього лиш дитиною, коли знав його, а діти багато чого забувають, хіба не так? Звісно, що забувають. Закластися мені на власну шкуру. Те, що налякало мене, дійшло мені на півдорозі сюди — це усвідомлення того, що я забув геть усе, як то воно — бути дитиною.

Рікі Лі лише поглянув на нього. Він жодного уявлення не мав, про що саме верзе містер Генском, проте цей чоловік був наляканий, це точно. Без питань. Страх дивним чином позначався на містері Генскомі, але він був справжнім.

— Я саме це й маю на увазі, що забув геть усе, — сказав він і злегка постукав кісточками пальців по шинквасу, наголошуючи на своїх словах. — Чи чули ви коли-небудь, Рікі Лі, про таку цілковиту амнезію, коли навіть не знаєш про те, що в тебе амнезія?

Рікі Лі похитав головою.

— Я також не чув. Але ось я, коли котився сюди в своєму «кадді»… тоді-то раптом усе мене й вразило. Я згадав Майка Хенлона, але тільки тому, що він мені зателефонував. Я згадав Деррі, але тільки тому, що він телефонував мені звідти.

— Деррі?

— Але то було й усе. Мене вразило те, що я навіть не думав про дитинство відтоді як… я навіть не знаю відколи. А потім, просто само собою, спогади почали на мене потопом напливати. Як-от, що ми тоді зробили з тим четвертим срібним доларом.

— Що ви з ним зробили, містере Генском?

Генском поглянув собі на годинник, і раптом зісковзнув зі стільця. Він трішечки похитнувся — зовсім трішечки. Ото й усе.

— Не можу дозволити втікати від себе часу, — промовив він. — Сьогодні я відлітаю.

На Рікі Лі враз відбилася тривога, і Генском розсміявся.

— Відлітаю, а не керую літаком. Цього разу ні. «Юнайтед Ерлайнз», Рікі Лі.

— О, — бармен припускав, що полегшення проявилося в нього на обличчі, але не переймався тим. — І куди ви летите?

Сорочка на Генскомі все ще залишалась розстебнутою. Він задумливо поглянув униз, на білі риски старого шраму в себе на животі, а потім почав застібати ґудзики сорочки.

— Думав, що казав вам, Рікі Лі. Додому. Я повертаюсь додому. Передайте ці коліщатка своїм дітям.

Він вирушив у бік дверей, і щось у його ході, навіть у тому, як він підсмикнув по боках на собі штани, нажахало Рікі Лі. Схожість на покійного і загалом не згадуваного з жалістю Ґрешама Арнолда раптом проявилась так різко, що відчуття було, ніби побачив привида.

— Містере Генском, — гукнув стривожено бармен.

Генском обернувся, і Рікі Лі швидко відступив назад. Сідницями він вдарився об задні полиці, і коротко перекинулися плітками між собою пляшки і склянки, вдаряючись одна об одну. Він відступив назад у раптовій переконаності, що Бен Генском мертвий. Так, Бен Генском лежить зараз у якомусь місці, десь у рівчаку чи на якомусь горищі, чи, можливо, висить у якійсь коморі з затягнутим на шиї ременем, і носки його чотирьохсотдоларових ковбойських чобіт на пару дюймів не дістають до підлоги, а оце, що стоїть зараз біля джукса і дивиться на нього, це привид. Якусь мить — усього лиш мить, але вона виявилась достатньо довгою, щоб його застукане серце взялося крижаною окрайкою — бармен був упевнений, що бачить столи і стільці просто крізь цього чоловіка.

— Що таке, Рікі Лі?