Розділ «Частина перша Давніша тінь»

— Будь така ласкава, любонько, подивися, що ти можеш зробити? — попрохав він, усе ще залишаючись В. С. Філдсом, і поклав слухавку посеред її сміху.

Тепер йому треба було перетворитися знову на самого себе, а це було важко — з кожним роком робити це ставало дедалі важче. Легше бути хоробрим, коли ти — не ти.

Він почав вибирати собі зручне взуття і вже майже взявся за кросівки, коли знову задзвонив телефон. Це виявилася знову Керол Фіні — повернулася в рекордний термін. Він відчув моментальну спонуку прибрати Голосу Бафорда Слинь-Поцілуя, та відкинув це бажання. Їй удалося дістати місце в першому класі на нічний безпересадковий рейс «Амерікен Ерлайнз» з міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса в Бостон. З Лос-Анджелеса він вилетить о 21:03 і близько п’ятої ранку прилетить у Логан.[75] Вранці ж о 7: ЗО вилетить «Дельтою» з Бостона і вже о 8:20 буде в Бенгорі, штат Мейн. Керол зарезервувала для нього в «Ейвісі»[76] повнорозмірний седан, а від стійки «Ейвіса» в Бенгорському міжнародному аеропорту до міської межі Деррі всього лише двадцять шість миль[77].

«Всього лише двадцять шість миль? — подумав Річ. — Тільки й того, Керол? Авжеж, мабуть, так — принаймні рахуючи в милях. Але ти не маєш жодного уявлення, як насправді далеко до Деррі, і я також. Але, Господи, Господи милостивий, я готовий це з’ясувати».

— Я не шукала готелю, бо ти не сказав мені, скільки збираєшся там перебувати, — додала вона. — Якщо ти…

— Ні, — заперечив він, — залиш мені самому цим зайнятися. — І тут вигулькнув Бафорд Слинь-Поцілуй: — Ти сущий персик, люубонько моя. Джоурдійський персик[78], саамо собоу.

Він обірвав її, акуратно поклавши слухавку — завжди залишай їх, коли сміються, — і набрав 207-555-1212, номер довідкової служби штату Мейн. Йому потрібен був номер «Таун Хаусу» в Деррі. Господи, назва така з минулого. Він не згадував про деррійський «Таун Хаус»… скільки?… десять років? двадцять? Чи навіть років двадцять п’ять? Яким це не здається божевільним, але він гадає, що таки щонайменше двадцять п’ять, а якби не подзвонив Майк, він, мабуть, не згадав би про нього знову більше ніколи в житті. А були ж часи в його житті, коли він проходив повз те величне одоробало з червоної цегли щодня — а часто й пробігав повз неї, коли Генрі Баверз й Ригайло Хаґґінс і той інший, великий хлопець, Віктор Як-Там-Його, мчали навздогін, волаючи всі разом маленькі люб’язності на кшталт: «Ми те піймаємо, сракопикий! Ми те піймаємо, куцане хитросракий! Ми те піймаємо, підаре чотириокий!» Та хоч раз вони його впіймали?

Перш ніж Річ устиг пригадати, телефоністка вже питалася в нього назву міста.

— Деррі, будь ласка…

Деррі! Господи! Навіть саме це слово вчувалося чужинним, забутим на його губах; вимовити його було, немов поцілувати якусь древність.

— …у вас є номер «Таун Хаусу» в Деррі?

— Одну хвилиночку, сер.

«Безнадійно. Його вже нема. Знесли за якоюсь програмою оновлення міста. Перетворили на якийсь „Лосиний Хол“,[79] або на „Боулінг-Дром“, або на центр ігрових автоматів „Фантастикон“. А може, він згорів, коли скінчилися шанси для якогось торговця взуттям, що полюбляв курити в ліжку. Все пощезло, Річі, — так само, як ті окуляри, що ними так завжди полюбляв тебе діставати Генрі Баверз. Як там співається у тій пісні Спрінгстіна? Славні дні… проминули, мов дівчисько юне зморгнуло.[80] Яке юне дівчисько? Авжеж, Бев. Звісно ж, Бев…»

«Таун Хаус» міг і перемінитися, але аж ніяк не пощез, тому що в слухавці з’явився безбарвний голос робота і промовив: «Ваш… номер… 9… 4… 1… 8… 2… 8… 2. Повторюю… ваш… номер…»

Але Річ запам’ятав його з першого разу. То дійсно було задоволення, покласти слухавку посеред цього монотонного мурмотіння — легко було собі уявити захованого глибоко в землі глобального монстра довідкової служби Мамуні Белл[81]: весь у пітливих заклепках, з тисячами телефонних слухавок у тисячах членистих хромованих мацаків — така собі версія Доктора Восьминога, заклятого ворога Павука.[82] 3 кожним роком світ, у якому жив Річ, дедалі дужче вчувався якимсь наповненим електронними примарами велетенським будинком, де цифрові привиди й перелякані людські істоти жили в непростому співіснуванні.

«Усе ще стоїть. Парафразовуючи Пола Саймона, все ще стоїть після стількох років».[83]

Він набрав готель, який востаннє бачив крізь окуляри в роговій оправі свого дитинства. Набирання номера 1-207-941-8282 виявилося фатально легким. Тримаючи слухавку біля вуха, він дивився на краєвид за широким вікном свого кабінету. Серферів уже не було; натомість пляжем тепер рука в руку, не поспішаючи, йшла якась пара. Ця пара могла б слугувати плакатом на стіні тієї туристичної агенції, в якій працювала Керол Фіні, такий ідеальний вона мала вигляд. Тобто якби не той факт, що обоє були в окулярах.

«Ми те піймаємо, сракопикий! Ми тобі розіб'ємо окуляри!»

«Кріс, — раптом скинулося в голові. — Прізвище в того було Кріс. Віктор Кріс».

О боже, це не було тим, що йому хотілося б пам’ятати, та ще таке прадавнє, але, здавалося, це не мало щонайменшого значення. Щось відбувалося глибоко в сховищах, там, углибині, де Річард Тозіер зберігав свою приватну колекцію Старих Золотих Хітів. Там відчинялися двері.