Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Мільйон і сто тисяч дияволів разом з їхнім владикою, якому я віддам з цим вином кров і душу свою, якщо коли-небудь змінюся!

Від цих страшних слів волосся на головах гостей стало дибом, деякі перехрестилися, інші встали від столу. Пан Тибальд також встав і пішов на прогулянку на площу Белькур, де зустрів двох своїх давніх приятелів, таких самих гультяїв. Він обняв їх, привів у дім і наказав принести для них кілька пляшок вина, зовсім не зважаючи ні на батька, ні на інших гостей.

Так повів себе Тибальд у перший же день після повернення. На другий день повторилося те саме, і так воно й продовжувалося з дня на день.

Бідний батько, гірко сумуючи, вирішив звернутися до свого небесного покровителя, святого Якова, і поставити на його олтарі воскову свічку за десять ліврів, оздоблену двома золотими перснями по п’ять марок кожен. Але якраз коли він ставив свічку на олтарі, то перевернув срібну лампаду, яка горіла перед святим образом. Радник свого часу наказав відлити ту свічку задля іншої мети, але думаючи передовсім про спасіння сина, він з радістю приніс цю жертву; проте, побачивши свічку на землі й перевернуту лампаду, він угледів у цьому нещасливе пророцтво й сумний повернувся додому.

Того самого дня Тибальд влаштував бенкет для своїх приятелів. Опорожнивши безліч пляшок, вони, коли вже давно настала ніч, вийшли разом на площу Белькур. Там усі троє взялися під руки й, позадиравши голови, прогулювалися площею, як це зазвичай роблять розпусники, коли хочуть привернути увагу дівчат. Проте цього разу нічого в них не вийшло; на площі не було жодної жінки, а ніч була така темна, що неможливо було побачити якусь у вікні. Коли їм вже набридла ця самотність, молодий Тибальд гучним голосом і з прокльонами, як він звик був робити, заволав:

— Мільйон і сто тисяч чортів разом з їхнім владикою, якому я готовий віддати зараз свою кров і душу, якщо він пришле сюди свою доньку! Бо так мене це вино розігріло, що я б з нею переспав.

Ці слова не сподобалися двом приятелям Тибальда, які ще не були такими запеклими грішниками, і один з них сказав:

— Друже мій, подумай, що сатана — це ж вічний ворог людський, і його не треба ні запрошувати, ні називати по імені, щоб він людині напакостив.

На що Тибальд відповів:

— Як я сказав, так і зроблю.

В цей час троє гультяїв побачили, як із сусідньої вулиці вийшла закутана жінка чудової статури і, як здавалося, дуже молода. За нею біг маленький хлопчик, негреня, але раптом спотикнувся, впав ниць і розбив ліхтар, який ніс у руках.

Молода незнайомка перелякалася й озирнулася навкруг, не знаючи, схоже, що ж їй тепер робити. Тоді пан Тибальд наблизився до неї і надзвичайно ввічливо запропонував їй руку, щоб провести її додому. Якусь мить бідна дівчина роздумувала, але потім прийняла цю пропозицію. Пан Тибальд, звертаючись до приятелів, упівголоса сказав:

— Ось бачите, той, кого я кликав, недовго примушував на себе чекати. Тож до побачення, і бажаю вам спокійної ночі.

Два приятелі зрозуміли ті слова й покинули його, сміючись і бажаючи йому весело провести час.

Тибальд подав незнайомці руку, а мале негреня, у якого погас ліхтар, крокувало перед ними. Молода жінка спочатку була така збентежена, що ледве трималася на ногах, але незабаром оговталася й сміливіше опиралася на руку супутника. Кілька разів вона спотикалася, тоді стискала його за руку, аби не впасти. Зі свого боку, Тибальд, прагнучи підтримати її, притискав її руку до серця, але щоразу дуже обережно, щоб не сполохати здобич.

Вони так довго йшли разом, що Тибальд нарешті вирішив, що вони заблукали у вуличках Ліона. Проте не жалівся, гадаючи, що в такому разі бідна заблудла приятелька менше комизитиметься. Але все ж прагнучи дізнатися, з ким він має справу, попросив, щоб вона трішки перепочила на кам’яній лавці, яку помітив перед дверима якогось дому. Незнайомка погодилася, і вони разом присіли. Тоді Тибальд ґречно взяв її за руку і з незвичною для нього ґалантністю сказав:

— Прекрасна мандрівна зірко, якщо вже моя зоря так підгадала, що я зустрів тебе цієї ночі, то зроби мені ласку й скажи, хто ти й де живеш.

Молода жінка спершу вагалася, але потім осміліла й сказала так:

Мене звуть Орландина, принаймні так називали мене кілька осіб, які жили разом зі мною в замку Сомбр-Рош у Піренеях. Я не бачила там жодної людської істоти крім моєї дуеньї, яка була глухою, прислужниці, яка так затиналася, що її можна було вважати німою, і старого сліпого сторожа.

У сторожа роботи було не так вже й багато, бо лише раз на рік він відчиняв ворота, та й то тільки одному-єдиному панові, який приходив до нас, аби полоскотати мене під підборіддям і поговорити з моєю дуеньєю біскайською говіркою, якої я зовсім не розуміла. На щастя, я вже вміла говорити, коли мене замкнули в замку Сомбр-Рош, інакше б так ніколи й не навчилася з двома товаришками мого ув’язнення. Щодо сліпого сторожа, то я бачила його тільки тоді, коли він подавав нам обід через єдине наше заґратоване віконечко. Щоправда, моя глуха дуенья часом кричала мені над вухом якісь моральні повчання, але я з того розуміла стільки, наче сама була глухою, бо вона говорила мені про шлюбні обов’язки, ніколи не пояснюючи, що то таке шлюб. Не раз правила мені й про інші речі, але ніколи не давала жодного пояснення. Часто й прислужниця-недоріка намагалася розповісти мені якусь історію, в забавності якої запевняла мене, але не будучи в стані дійти до другого речення, обривала й перше й ішла геть, белькочучи виправдання, які йшли їй так само важко, як і сама історія.