Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Це ще один доказ, що жодної з них я не кохаю насправді, — відповів Тибальд.

Орландина щебетала, Тибальд усіляко догоджав їй, і в такий спосіб, самі не знаючи як, дісталися вони на сам кінець передмістя до самотньої хатки, двері якої негреня відімкнуло ключем, що висів у нього на поясі. Середина нічим не нагадувала сільську вбогість. Стіни були увішані фламандськими килимами з витканими малюнками, на яких були зображені немовби живі постаті. Під стелею висіли гарні люстри з чистого срібла. Коштовні шафи зі слонової кості й чорного дерева, крісла з ґенуезького оксамиту, оздоблені золотими торочками, стояли біля пружистих канап, оббитих венеційським муаром. Однак Тибальд не звертав на все це уваги, він бачив тільки Орландину й чекав закінчення дивної пригоди.

Тим часом маленький чорний прислужник прийшов накрити на стіл, і тільки тоді Тибальд побачив, що це не дитина, як він спершу подумав, а старий чорний карлик огидного вигляду. А втім малий чоловічок приніс речі, які зовсім не були гидкими: великий позолочений полумисок, на якому парували чотири куріпки, смачно й вишукано приготовані, а під пахвою — пляшку пряного вина. Не встиг Тибальд поїсти й випити, як відчув, що неначе вогонь потік по його жилах. Щодо Орландини, то вона їла мало, зате весь час поглядала на свого гостя, то кидаючи йому чулі й невинні погляди, то вдивляючись у нього такими злими очима, що юнак не знав, що й думати.

Нарешті чорний слуга прийшов прибрати зі столу. Тоді Орландина взяла Тибальда за руку й сказала:

— Милий кавалере, як же ми проведемо цей вечір?

Тибальд не знав, що на це відповісти.

— Мені прийшла в голову одна думка, — продовжувала вона. — Бачиш оте велике дзеркало? Давай покривляємося перед ним, як я колись робила це в замку Сомбр-Рош. Тоді мене забавляло порівняння тіла моєї дуеньї з моїм; зараз я хотіла б побачити різницю між тобою і мною.

Орландина присунула крісла до дзеркала, після чого відстебнула Тибальдове жабо й сказала:

— Шия в тебе майже така, як і моя, плечі також — але які ж різні груди! Рік тому ще не було б такої різниці, але зараз я своїх просто пізнати не можу, так вони змінилися. Скинь, прошу тебе, свій пояс і розстебни каптан. А що це за бахрома?..

Тибальд вже не володів собою, він поніс Орландину на канапу і вважав себе найщасливішим з людей… І раптом відчув, як хтось немовби пазурі запускає йому в шию.

— Орландино! — закричав він. — Орландино, що це значить?

Але не було вже Орландини; Тибальд побачив на її місці жахливі, не знані йому досі обриси.

— Я не Орландина! — вигукнула потвора страшним голосом. — Я Люцифер!

Тибальд хотів прикликати на поміч Спасителя, але сатана, який розгадав його намір, схопив його зубами за горло й не дозволив вимовити цього святого імені.

Наступного ранку селяни, які несли овочі на базар до Ліона, почули стогони з покинутої придорожньої халабуди, куди викидали стерво. Вони увійшли й знайшли Тибальда, який лежав там на згнилих трупах тварин. Забрали його, віднесли до міста, і нещасний де ла Жак’єр пізнав свого сина.

Його поклали до ліжка; невдовзі Тибальд, схоже, прийшов до пам’яті й слабким, майже нечутним голосом сказав:

— Відчиніть двері цьому святому пустельнику, відчиніть чимшвидше.

Спершу його не зрозуміли, однак відчинили двері й побачили поважного священика, який звелів, щоб його залишили наодинці з Тибальдом. Так і зробили й, вийшовши, зачинили двері.

Довго чулися ще напучення пустельника, на які Тибальд голосно відповідав:

— Так, отче мій, розкаююся в гріхах і всю надію покладаю на милосердя Боже.