Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Який же ти щасливий, що можеш триматися чеснот, котрі керують усіма твоїми вчинками! Яким спокійним сумлінням ти насолоджуєшся! Як же відрізняється від твоєї наша доля! Ми хотіли побачити речі, недоступні для погляду смертних, і зрозуміти те, чого людський розум не в стані зрозуміти. Я не створена для цих неземних здібностей; яка ж мені користь від марного панування над злими духами? Я б у сто разів більше прагнула панувати над серцем вірного чоловіка, але так хотів мій батько, і я повинна йти за своїм призначенням.

Із цими словами Ребека дістала хусточку й витерла сльози, які, наче перли, котилися по її прекрасному обличчю, після чого додала:

— Сеньйоре Альфонсе, дозволь мені повернутися завтра о цій самій годині і ще раз спробувати подолати твій опір чи, як ти це називаєш, незламну вірність своєму слову. Незабаром сонце перейде в знак Діви, тоді вже не буде часу, і виповниться призначення.

На прощання Ребека з дружнім виразом потиснула мені руку і, схоже, що з явною прикрістю повернулася до своїх кабалістичних занять.

День десятий

Прокинувся я раніше, ніж зазвичай, і вийшов на терасу, щоб подихати свіжим повітрям, поки сонце не розігріло його. Всюди панував спокій, навіть потік, здавалося, ревів з меншим шумом і дозволяв чути гармонійний спів пташок. Погідність стихій відбилася і в моїй душі, і я міг холоднокровно обдумати все те, що сталося від часу мого виїзду з Кадикса. Лише зараз я пригадав кілька слів, які випадково вирвалися у дона Енріке де Са, намісника провінції, і вирішив, що він також повинен був щось знати про таємниче існування Ґомелесів і навіть якоюсь мірою причетний до таємниці. Він сам нав’язав мені двох слуг, Лопеса і Москіто, тому я припустив, що ці двоє за його наказом покинули мене біля входу в нещасливу долину Лос-Ерманос. Мої кузини часто давали мені зрозуміти, що мене випробовують. Я гадав, що в Вента-Кемаді мені дали снодійний напій, а потім, під час сну, перенесли під шибеницю. Пачеко міг осліпнути на одне око з цілком іншої причини, а його любовні стосунки й страшна пригода з двома повішениками могли бути байкою. Пустельник, який за допомогою сповіді хотів вирвати у мене таємницю, був, схоже, знаряддям Ґомелесів для випробування моєї стійкості.

Нарешті я починав ясніше щось бачити в усьому цьому тумані моїх пригод і тлумачити їх, не припускаючи більше участі нелюдських істот, і тут почув звуки веселої музики, які долинали з-за гори. Музика звучала чимраз ближче, і я побачив юрбу циган, яка рухалась у такт музики, співаючи під супровід бубнів і тулумбасів. Вони стали табором під самою терасою, так що я з усіма подробицями міг розглядати своєрідну вишуканість їх костюмів і табору як такого. Я гадав, що це ті самі цигани-злодії, під чию опіку укрився корчмар з Вента-де-Карденас, як мені про це розповідав пустельник, але вони видалися мені надто доглянутими для шахраїв. Поки я до них приглядався, вони розбивали намети, ставили на вогонь казанки й розвішували колиски з дітьми на гілках оточуючих дерев. Упоравшись з цією підготовкою, вони віддалися задоволенням кочового життя, серед яких на першому місці було байдикування.

Намет ватажка відрізнявся від інших не тільки великою булавою зі срібним руків’ям, устромленою біля входу, але й більшою оздобленістю й багатими торочками, які рідко коли бувають у звичайних циган. Але яке ж було моє здивування, коли на виході з намету я раптом побачив обох своїх родичок у тих привабливих одежах, які в Іспанії називають a la gitana maja[23]. Вони наблизились аж до підніжжя тераси, але, схоже, зовсім не помічали мене. Потім покликали приятельок і почали танцювати поло на відому мелодію:

Quando me Расо me azze,

Las palmas para vaylar,

Me se puene el corpecito

Como hecho de mazzapan…[24]

Якщо прекрасна Еміна і кохана Зібельда закрутили мені голову в мавританських одежах, то їхніми новими костюмами я був захоплений не менше. Я лиш помітив, що цього разу в них на обличчі якась злостива й саркастична посмішка, яка хоч і підходить циганським ворожкам, однак вказувала, що дівчата намагаються влаштувати мені нову капость, з’явившись у цьому новому й несподіваному вигляді.

Замок кабаліста був закритий з усіх боків, ключі були в господаря, тому я не міг зійти до циганок. Однак, пройшовши підземним переходом, який виходив до русла потоку й закінчувався залізними ґратами, я міг побачити їх зблизька й навіть розмовляти з ними. Тому я пішов цим таємним ходом, і незабаром тільки потік відділяв мене від танцюристок. Але це були зовсім не мої кузини. Вигляд їх навіть здався мені дуже звичайним і цілком підходящим для їхнього стану.

Присоромлений своєю помилкою, я без поспіху повернувся на терасу. Знову глянув — і знову цілком виразно пізнав своїх родичок. Мені здалося, що вони також мене пізнали, бо вибухнули голосним сміхом і втекли до наметів.

Я був обурений. «Боже мій! — подумав я. — Чи ж може бути, щоб два такі милі й прекрасні створіння були злостивими духами, які звикли глузувати зі смертних, прибираючи будь-який вигляд, або чарівницями чи, що було б найстрашніше, упирями, яким небо дозволило оживити огидні трупи повішеників з долини Лос-Ерманос?» Я, щоправда, гадав, що зумію собі ці речі витлумачити в якийсь звичайний спосіб, але тепер вже й сам не знав, у що маю вірити.

Поглинутий такими думками, я повернувся в бібліотеку, де знайшов на столі велику книгу, писану ґотичними літерами, під назвою «Цікаві оповідання Гаппеліуса». Книга була розкрита й сторінка наче навмисне загнута на початку розділу, в якому я прочитав таке:

Жив якось в одному французькому місті, що лежить над берегом Рони й зветься Ліон, багатий купець по імені Жак де ла Жак’єр. Той Жак прийняв це прізвище після того, як покинув торгувати й був обраний першим радником, а цю посаду ліонці надають тільки людям заможним і бездоганно чесним. Таким і справді був шанований радник де ла Жак’єр: милосердним для бідних і добродійним для ченців і священиків, які і є справжніми вбогими перед Господом.

Але цілком інакшим, ніж батько, був єдиний син радника пан Тибальд де ла Жак’єр, підпоручик королівської гвардії — гуляка, забіяка, переслідувач дівчат, картяр, ворог шиб і ліхтарів, п’яниця й богохульник гірший, ніж десяток матросів. Частенько вночі траплялося йому зупиняти на вулиці спокійних городян, аби обміняти в них свій старий плащ чи поношений капелюх на новий одяг. Невдовзі перекази про витівки пана Тибальда наповнили Париж, Блуа, Фонтенбло та інші королівські резиденції. Нарешті дійшли вони до вух нашого найсвітлішого повелителя, світлої пам’яті Франціска І. Роздратований вибриками зухвалого солдафона, він вислав його в Ліон на покуту до дому батька, шановного радника де ла Жак’єра, який тоді жив на площі Белькур, на розі вулиці Сен-Рамон.

У батьківському домі молодого Тибальда зустріли з такою радістю, наче він повернувся з Рима, обдарований відпущенням усіх гріхів від святого отця. І не тільки вбили відгодоване теля, щоб зустріти його, але радник де ла Жак’єр ще й справив бенкет, який коштував більше золотих монет, ніж було гостей. Зробили навіть ще більше. Піднімали тости за здоров’я одинака, і кожен бажав йому бути більш розсудливим і опам’ятатися. Але ці приємні побажання аж ніяк не припали йому до смаку. Розпусник узяв зі столу золотий келих і, наповнивши його вином, вигукнув: