Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Без сумніву, помста, мабуть, є первородним гріхом нашого краю, і хоча мені було тоді всього лиш вісім років, я день і ніч думав тільки про покарання Прінчипіно. Не раз я прокидався вночі, марячи, що тримаю його за волосся й обсипаю ударами, наяву ж обдумував, у який спосіб можна би помститися здалеку (бо я усвідомлював, що мені не дозволять наблизитися до нього) й, заспокоївши свою пристрасть, одразу ж утекти. Нарешті я вирішив поцілити його в обличчя каменем, бо був достатньо меткий; тим часом же, щоб краще набити руку, я цілими днями вправлявся, кидаючи камені в ціль.

Одного дня батько запитав у мене, чому це я з такою пристрастю віддаюся новій розвазі. Я відповів, що маю намір розбити пику Прінчипіно, а потім втекти й стати розбійником. Батько зробив вигляд, що не вірить мені, однак по його усмішці я здогадався, що він схвалює мій намір.

Нарешті прийшла неділя, яку я визначив днем своєї помсти. Коли під’їхав екіпаж, і я побачив, як вони всі виходять, то спершу зніяковів, а потім набрався відваги. Мій малий ворог помітив мене в натовпі й показав язика. Я тримав камінь в руці, шпурнув його, Прінчипіно впав навзнак.

Я одразу ж кинувся тікати й зупинився лише на другому кінці міста. Там я зустрів знайомого коминярчука, який запитав мене, куди це я йду. Я розповів йому всю свою пригоду, а він відвів мене до свого майстра. Тому якраз бракувало хлопчиків, він не знав, де їх шукати для такого неприємного ремесла, тому охоче прийняв мене. Він присягнувся, що ніхто мене не пізнає, якщо я вимажу сажею обличчя, і що лазіння по дахах і коминах — це часто дуже корисне вміння. Він мав рацію, я пізніше не раз завдячував життям набутій у ті часи спритності.

Спершу дим і сморід сажі дуже дозоляли мені, але я, на щастя, був у такому віці, в якому до всього можна звикнути. І я вже шість місяців займався новим ремеслом, коли зі мною сталася наступна пригода.

Я був на даху й прислуховувався, з якого димаря відізветься мій майстер, як раптом мені здалося, що я почув голос у сусідньому комині. Я чимшвидше спустився, але під дахом знайшов димар, який розходився в два протилежні боки. Мені треба було ще раз гукнути, але я не зробив цього й почав легковажно злазити першим ліпшим отвором. Зісковзнув униз, опинився в багатій кімнаті й першим, що я побачив, був мій Прінчипіно в сорочці, який грався м’ячем.

Хоча малий дурень часто, мабуть, вже бачив у своєму житті коминярів, однак цього разу він узяв мене за чорта. Впав на коліна, склав молитовно руки й почав благати мене, щоб я його не забирав, обіцяючи, що буде слухняний. Я б, може, й розм’як від тих благань, але в руці я тримав свою коминярську мітлу, і спокуса скористатися нею була надто сильною; а крім того, хоч я й помстився за удар молитовником і якоюсь мірою за хльосту, але в пам’яті залишалася ще та хвилина, коли Прінчипіно копнув мене ногою в обличчя, говорячи: «Managia la tua facia de banditu!» Зрештою, кожен неаполітанець воліє помститися радше більше, ніж дещо менше, аніж належиться.

Тож я вирвав жмут хмизин з мітли, розірвав сорочку Прінчипіно й оголивши йому спину, почав як слід шмагати; дивна річ, але малий від страху навіть не писнув.

Коли я вирішив, що з нього досить, я обтер обличчя й сказав:

— Ciucio maledetto, іо по zuno lu diavolu, io zuno lu piciolu banditu delli Augustini[12].

Тут до Прінчипіно повернувся голос, і він почав гукати на допомогу; я, ясна річ, не чекав, поки хтось прийде, й дав драла тією ж дорогою, якою прийшов.

Я опинився на даху, знову почув голос майстра, який гукав мене, але не вважав за потрібне відповідати. Я перестрибував з одного даху на другий, потрапив на дах якоїсь стайні, перед якою стояв віз, повний сіна, скочив з даху на віз, з нього на землю й щодуху побіг до монастиря авґустинців. Там я все розповів батькові, який слухав мене дуже зацікавлено, після чого сказав:

— Zoto, Zoto! Gia vegio che tu sarai banditu![13]

Потім, звертаючись до якогось незнайомця, який стояв поруч із ним, сказав:

— Padron Lettereo, prendete lo chintosto vui[14].

Леттерео — це часто вживане в Месіні хрещене ім’я. Походить воно від певного листа, якого Пресвята Діва начебто написала жителям цього міста, датуючи його: «року 1452 від народження мого сина». Месінці так само шанують цей лист, як неаполітанці — кров святого Януарія. Я з’ясовую вам цю подробицю, бо через півтора роки возніс Мадонні делла Леттера молитву, про яку думав, що вона буде останньою в моєму житті.

Таточко Леттерео був капітаном збройної пінки, призначеної нібито для добування коралів, насправді ж шановний моряк займався контрабандою і навіть розбоєм, якщо обставини були сприятливими. Щоправда, нечасто йому таке випадало, бо, не маючи гармат, він вимушений був задовольнитися пограбуванням кораблів біля безлюдних берегів.

Про це добре знали в Месіні, але Леттерео перевозив контрабанду для найбагатших купців міста, митники теж мали з цього свою вигоду; з іншого боку, було відомо, що таточко охоче грається стилетом і ця остання обставина знеохочувала тих, які б хотіли пхати свого носа в його справи.

Леттерео мав показний вигляд, вже сам зріст і широкі плечі достатньо вирізняли його в натовпі; а крім того, вся його зовнішність так досконало відповідала родові його занять, що людей достатньо боязких вже на сам його вигляд проймав дрож неспокою. Його сильно засмагле обличчя ще більше почорнив постріл гарматного пороху; а обсмалену шкіру він ще й прикрасив різними дивними рисунками.

Моряки Середземного моря мають звичай виколювати собі на руках і грудях різні цифри, хрести, контури кораблів та інші тому подібні прикраси. Леттерео перевершив усіх у цій справі. На одній щоці він виколов собі Мадонну, на другій — розп’яття, хоча побачити можна було лишень верхівки цих малюнків, бо решту закривала густа борода, якої ніколи не торкалася бритва і яку лише ножички утримували ще в якихось межах. Додайте до цього величезні золоті кульчики у вухах, червону шапку, пояс такого ж кольору, каптан без рукавів, короткі матроські штани, руки й ноги до колін голі й повні кишені золота.