Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Описуй, сеньйоре Аґудес, описуй на здоров’я; але тим часом скажи, чи написав ти вже сатиру для дона Бускероса?

— Я не пишу сатири під час гарної погоди. Коли настануть грозові дні, коли йтиме дощ, а темні хмари закриють небо, лише тоді прийде час на сатиру.

Коли туга природи, що пригнічує серце,

Запанує над думкою і у віршах озветься,

Сам себе я ненавиджу і найближчих таврую,

Гріхи, вади огидні спогорда ганьблю я;

Пензель свій затоплю в фарби щонайчорніші,

Креслю сміло огидність пороків найгірших.

Та як з’явиться знову золотий ридван Феба

І заллє сяйним блиском чисту синяву неба,

Знов душа моя піснею Бога славити буде,

Знову в небо полине, а бруд світу забуде.

— Остання рима, — додав поет, — може, й не найкраща, але для імпровізації згодиться.

— Запевняю тебе, що я не бачу в цих віршах ніяких недоліків. Що більше, вони дуже повчальні; я скажу дону Бускеросу, що ти пишеш сатири, тільки коли йде дощ. Але як же я доберуся до тебе, прийшовши по сатиру? Сьогодні я увійшов єдиними сходами в цьому домі, які ведуть одразу на дах.

— Мій друже, в глибині подвір’я стоїть драбина, якою входять на горище, де погонич мулів зберігає запас соломи і ячменю. Звідти можна дістатися до мене, ясна річ, тільки тоді, коли горище не переповнене. Останнім часом ця дорога недоступна, і обіди я дістаю через віконечко, в якому ти мене бачиш.

— Ти, мабуть, дуже нещасний, що живеш у такому приміщенні.

— Нещасний? Як я можу бути нещасним, якщо моїми віршами захоплюється двір, а все місто тільки про них і говорить?

— Гадаю, однак, що говорять також і про свої власні справи.

— Звичайно, без сумніву; однак мої вірші є джерелом усіх розмов, а ще важливіше, що люди постійно їх собі пригадують, наводять уривки, які одразу стають прислів’ями. Звідси можна побачити книгарню Морено: люди заходять туди для того, щоб купувати мої твори.

— Я не збираюся заперечувати тобі; я лиш припускаю, що коли ти пишеш сатири, у тебе тут не буває надто сухо.