Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Ти не помиляєшся, — відповів Мамун, — і ми зараз підемо до неї на сніданок.

Він відчинив потаємні двері, і я впав до ніг моєї дружини, яка не могла приховати своєї схвильованості. Нарешті вона взяла себе в руки й сказала:

— Дон Хуане, я повинна була сказати тобі все те, про що говорила в Соррієнте, бо все це — правда. Рішення мої остаточні, однак після твого від’їзду я докоряла собі своєю нечулістю. Вроджений інстинкт моєї статі здригається від кожного вчинку, в якому можна би побачити бездушність. Спонукувана ним, я вирішила чекати тут на тебе й востаннє вже з тобою попрощатися.

— Сеньйоро, — відповів я герцоґині, — ти була єдиною мрією мого життя і ти мені заміниш будь-яку дійсність. Як би далі не складалася твоя доля, забудь навіки про дона Хуана. Я на це згоден, але не забувай, що я залишаю з тобою свою дитину.

— Ти незабаром побачиш її, — перервала герцоґиня, — і ми разом з тобою довіримо її тим, хто повинен зайнятися її вихованням.

Що ж я маю вам сказати? Мені тоді здалося і здається ще й досі, що герцоґиня мала слушність. Бо й справді, чи ж міг я жити з нею, будучи й не будучи її чоловіком? Якщо б ми навіть зуміли сховатися від цікавості всіх сторонніх, то не сховалися б від очей наших слуг, а тоді таємницю неможливо було б зберегти. Немає сумніву, що це зовсім змінило б долю герцоґині, тому мені здавалося, що вона й справді має рацію. Тож я погодився і невдовзі мав побачити мою маленьку Ундину. Її так назвали, бо хрестили її водою, а не миром[54].

Ми разом спустилися на обід. Мамун сказав герцоґині:

— Сеньйоро, я гадаю, що слід би повідомити сеньйора про певні речі, про які він має знати, і якщо ти зі мною згодна, я беруся це зробити.

Герцоґиня погодилася. Тоді Мамун, звертаючись до мене, сказав так:

— Сеньйоре дон Хуане, ти тут ступаєш по землі, недоступній для звичайного погляду, де кожен зберігає якусь таємницю. Серед цих гір є великі печери й підземелля. Там живуть маври, які від часів їх вигнання з Іспанії ніколи з них не виходили. В цій долині, що простяглася перед твоїми очима, ти побачиш уявних циган, одні з яких є мусульманами, інші — християнами, а треті не визнають ніякої віри взагалі. На вершині цієї скелі ти бачиш дзвіницю з хрестом нагорі. Це монастир домініканців. Свята інквізиція має свої причини, щоб дивитися крізь пальці на те, що тут діється, домініканці ж зобов’язані взагалі нічого не бачити. У будинку, де ти зараз перебуваєш, живуть ізраїльтяни. Кожні сім років іспанські й португальські євреї збираються тут для святкування суботнього року, який вони зараз святкують у чотириста тридцять восьмий раз, починаючи від ювілейного року, котрий відзначив Ісус[55]. Я сказав тобі, сеньйоре Авадоро, що серед циган з долини є мусульмани, є християни, а є такі, які не визнають жодної віри. Насправді ці останні — це погани, які походять від карфагенян. За панування Філіпа II було спалено кількасот таких родин, лише деяким вдалося сховатися на берегах маленького озера, утвореного, як кажуть, внаслідок вибуху вулкану. Домініканці з цього монастиря мають там свою каплицю.

І ось, сеньйоре Авадоро, що ми вигадали стосовно маленької Ундини, яка ніколи не дізнається про своє походження. Дуенью, жінку, яка повністю віддана герцоґині, вважають її матір’ю. Для твоєї доньки збудували гарний будиночок на березі озера; домініканці з монастиря познайомлять її з основами релігії. Все інше ми залишимо зусиллям Провидіння. Ніхто сторонній не зможе дістатися на береги озера Ла-Фріта.

Коли Мамун говорив це, герцоґиня зронила кілька сліз, я ж не зміг втриматися, щоб не розплакатись. Наступного дня ми відправилися на це саме озеро, біля якого зараз знаходимося, і привезли сюди маленьку Ундину. Наступного дня до герцоґині повернулася давня гордість і зарозумілість, і мушу визнати, що прощання наше не було дуже ніжним. Я не став затримуватися в замку, сів на корабель, висадився на берег у Сицилії і домовився з капітаном Сперонарою, який узявся переправити мене на Мальту.

Я подався до пріора Толедо. Мій шляхетний приятель ніжно обняв мене, відвів до окремої кімнати й двері замкнув на ключ. Через півгодини дворецький приніс мені добряче поїсти, а під вечір прийшов сам Толедо, несучи під пахвою велику пачку листів чи — як це називають політики —депеш. Наступного дня я вже виїхав з посольством до ерцгерцоґа дона Карлоса.

Його імператорську високість я застав у Відні. Як тільки я віддав йому депеші, мене одразу замкнули в окремій кімнаті, так само як на Мальті. Через годину до мене прийшов сам ерцгерцоґ, особисто відвів мене до імператора й сказав:

— Маю честь представити вашій імператорсько-апостольській величності маркіза Кастеллі, сардинського дворянина, й водночас просити для нього звання камерґера.

Імператор Леопольд, надавши своїй нижній губі якомога привітнішого вигляду, запитав мене італійською, як давно я покинув Сардинію.

Я не звик розмовляти з монархами, а ще менше брехати, тому замість відповіді лиш низько вклонився.

— Ну, добре, — сказав імператор, — зачисляю вашу милість до почту мого сина.

У цей спосіб я одразу, хоч не хоч, став маркізом Кастеллі й сардинським дворянином.

Того самого вечора в мене надзвичайно розболілася голова, наступного дня я вже мав гарячку, а ще через два дні — віспу. Заразився я нею в одному із заїжджих дворів у Каринтії. Хвороба була важкою і дуже небезпечною, я, однак, одужав, причому не без користі, бо маркіз Кастеллі нічим не був схожий на дона Авадоро, і змінивши ім’я, я водночас змінив і зовнішній вигляд. Тепер, менш ніж будь-коли, в мені можна було пізнати ту Ельвіру, яка колись мала стати віце-королевою Мексики.