Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Сеньйоре Альфонсе, маю честь представити тобі двох моїх братів, Чічо і Момо. Ти, мабуть, бачив їх повішеними на шибениці, але це ніяк не шкодить тому, що обидва вони здорові й завжди готові до виконання твоїх наказів, бо вони разом зі мною перебувають на службі й на жалуванні у великого шейха Ґомелесів.

Я відповів, що дуже втішений бачити братів людини, яка зробила мені таку велику послугу.

Хочеш не хочеш, а ми повинні були спуститися в колодязь. Принесли мотузяну драбину, по якій обидві сестри спустилися настільки зґрабно, що важко було й припустити. Я пішов слідом за ними. Ставши на дошках, ми виявили невеличкі бічні двері, якими треба було увійти, зігнувшись удвоє. Однак незабаром ми помітили широкі сходи, викуті в скелі й освітлені лампами. Ми зійшли майже двома сотнями сходинок вглиб землі, нарешті дісталися до підземелля, розділеного на багато кімнат та інших приміщень. Житлова частина для захисту від вологи була зсередини викладена корком. Пізніше я бачив у Синтрі, недалеко від Лісабона, монастир, викутий у скелі, келії якого також були оббиті корком і який з цієї причини називався корковим монастирем. Окрім того, весь час підтримуваний вогонь зберігав у підземеллі Зото лагідне тепло. Коней розмістили десь в околиці, але в разі потреби їх можна було забрати під землю через отвір, що виходив у сусідню долину. З цією метою влаштували навіть спеціальний підйомник, хоча рідко коли ним користувалися.

— Усі ці чудеса, — сказала Еміна, — зроблені Ґомелесами. Це вони вирубали ці підземелля, ще коли були володарями краю, а радше докінчили роботу, розпочату поганами, що населяли Альпухару в часи їх прибуття. Учені вважають, що в цьому самому місці колись знаходилися копальні чистого бетійського золота, а давні пророцтва твердять, що вся ця околиця колись повернеться у власність Ґомелесів. Що ти думаєш про це, Альфонсе? Це була б гарна спадщина.

Мені не сподобалися слова Еміни, і я виразно їй сказав про це; потім, міняючи тему розмови, я запитав, які в неї наміри на майбутнє.

Еміна відповіла, що після всього того, що сталося, вони більше не можуть залишатися в Іспанії, але хочуть трошки відпочити, поки для них готують корабель.

Накрили обід, що складався переважно з дичини й сухих фруктів. Три брати слугували нам за столом надзвичайно сердечно. Я зазначив своїм кузинам, що важко було б знайти люб’язніших повішеників. Еміна визнала, що я маю рацію, і, звертаючись до Зото, сказала:

— Ти і твої брати, без сумніву, мали в житті багато незвичайних пригод, про які ми послухали б з великим задоволенням.

Після деяких умовлянь Зото сів біля нас і почав такими словами:

Я народився в місті Беневенто, столиці герцоґства з такою самою назвою. Батько мій, якого, як і мене, звали Зото, був за фахом дуже вмілим зброярем. Але оскільки в місті їх було троє, і тамтим двом велося краще, то його ремесла ледь вистачало, аби прогодувати дружину й трійко дітей, тобто мене й двох моїх братів.

Через три роки після шлюбу моїх батьків молодша сестра моєї матері вийшла заміж за торгівця оливковою олією по імені Лунардо, який подарував їй до шлюбу пару золотих кульчиків і такий же ланцюжок на шию. Мати, повернувшись з весілля, виглядала глибоко засмученою. Чоловік хотів знати причину, вона довго не признавалася йому, але врешті відкрила: її мучить жаль, що вона не має таких кульчиків і ланцюжка, як у сестри. Батько нічого на це не відповів. У нього в коморі була чудово зроблена мисливська рушниця з такими ж пістолетами й кинджалом. Рушниця, над якою батько працював чотири роки, давала чотири постріли від одного заряду. Батько оцінював її в триста золотих неаполітанських унцій, однак пішов до міста й продав усю цю зброю за вісімдесят унцій, а тоді купив кульчики й ланцюжок і приніс їх дружині. Мати того ж дня пішла похвалитися перед дружиною Лунардо й надзвичайно зраділа, коли її кульчики визнали значно гарнішими й багатшими.

Через тиждень дружина Лунардо пройшла провідати мою матір. Цього разу волосся було в неї заплетене в косу, укладену й приколоту великою золотою шпилькою, яка закінчувалась майстерно вирізьбленою рубіновою трояндою. Ця золота шпилька запустила в материне серце гострі шпичаки. Вона знову почала гризтися й перестала аж тоді, коли батько пообіцяв, що купить їй таку саму шпильку. Така шпилька, однак, коштувала сорок п’ять унцій, і батько, не маючи ані стільки грошей, ані способів здобути їх, запав незабаром у такий самий сум, у якому кілька днів тому перебувала моя мати.

Тим часом одного дня батька відвідав місцевий bravo по імені Ґрілло Мональді, який приніс йому вичистити пістолети. Мональді, бачачи батьків похмурий вигляд, запитав його про причину, і той йому все пояснив. Подумавши, Мональді промовив до нього такими словами:

— Сеньйоре Зото, я винен тобі більше, ніж ти сам гадаєш. Кілька днів тому випадково знайшли мій стилет у тілі людини, вбитої на дорозі в Неаполь; суд посилав цей стилет усім зброярям, а ти великодушно засвідчив, що вперше його бачиш, хоча стилет походить з твоєї майстерні й ти сам мені його продав. Сказавши правду, ти б міг завдати мені непотрібних клопотів. Ось сорок п’ять унцій, які тобі так потрібні; а ще пам’ятай, що відтепер мій гаманець — до твоїх послуг.

Батько з вдячністю узяв гроші й одразу пішов купити золоту шпильку, в якій ще того самого дня моя мати красувалася перед своєю чванливою сестрою.

Мати, прийшовши додому, не мала сумнівів, що сеньйора Лунардо незабаром з’явиться, прикрашена якоюсь новою коштовністю. Однак та придумала щось зовсім інше. Вона вирішила піти до церкви, супроводжувана найманим лакеєм у лівреї, і розповіла про це своєму чоловікові. Лунардо, надзвичайно скупий по природі, легко погоджувався на купівлю золотих прикрас, які, вважав він, перебувають у такій же безпеці на голові його дружини, як і в його власній шкатулці, але був зовсім іншої думки, коли в нього просили унцію золота для ледацюги, який невідомо чого повинен був стояти півгодини за лавкою його дружини. Однак сеньйора Лунардо так його безустанно терзала й мучила, що він врешті-решт вирішив сам задля ощадності одягти ліврею і відправитися з дружиною до церкви. Сеньйора Лунардо визнала, що чоловік надається для такого заняття так само, як і будь-хто інший, і вирішила від найближчої неділі з’являтися в церкві з лакеєм цього незвичайного ґатунку. Сусіди, щоправда, сміялися з того маскараду, але моя тітка приписувала це почуттю непогамовної заздрості.

Коли вона наближалася до церкви, жебраки на весь голос почали кричати властивою їм говіркою:

— Mira Lunardu chefa lu criadu de sua mugiera![9]

Однак оскільки бідняки лиш до певної міри виявляють свою хоробрість, то сеньйора Лунардо спокійно увійшла до церкви, де перед нею розступилися з належною шаною. Їй подали свячену воду й посадили на лавці, тоді як моя мати стояла серед жінок з найнижчих кіл.

Повернувшись додому, мати одразу ж почала обшивати синій батьків каптан старим жовтим галуном, відпоротим від патронташа якогось мундира. Здивований батько запитав її про причину, на що вона розповіла йому про вчинок сестри, чоловік якої був настільки ґречний, що, одягшись у ліврею, пішов з нею до церкви. Батько запевнив її, що його ніколи не стане на таку ґречність, однак наступної неділі найняв їй за унцію золота лакея з галунами, який ішов за матір’ю до церкви, і знову сеньйора Лунардо мусила поступитися сестрі.