Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Ясновельможний пане, — продовжував Ґарсіас, — я знаю, що я надто незначна особа, аби ясновельможний прадід вашої милості міг вимагати від мене якої-будь сатисфакції.

Тоді мій батько, маючи ще страшніший вигляд, закричав:

— Ієрро! Хай тебе Бог боронить від виправдовувань, бо вони допускають можливість образи.

— У такому разі, — сказав Ґарсіас, — мені залишається лише покірно піддатися покаранню, яке ваша милість від імені вашого прадіда зволить мені визначити. Тільки покірно благаю, щоб для захисту гідності моєї професії кара ця була мені визначена нашим духівником; у цей спосіб я могтиму вважати її церковною покутою.

— Це непогана думка, — сказав батько, помітно заспокоївшись. — Пам’ятаю, що колись я написав трактат про сатисфакцію в тому випадку, коли поєдинок не може мати місця; я мушу краще над цим подумати.

Батько спочатку начебто глибоко замислився над цим, але переходячи від одних зауважень до інших, він нарешті заснув у своєму кріслі. Моя мати й теолог давно вже спали, незабаром і Ґарсіас пішов за їх прикладом. Я тоді пішов до своєї кімнати, і так минув перший день після мого повернення до батьківського дому.

На другий день я зранку фехтував з Ґарсіасом, потім пішов на полювання, а після вечері, коли всі зібралися біля каміна, батько знову послав теолога по велику книгу. Преподобний приніс її, навмання відкрив і почав читати наступне:

В італійському місті, що зветься Феррара, жив колись молодик по імені Ландольфо. Це був розпусник без честі й совісті, який викликав жах у всіх побожних мешканців. Цей негідник найохочіше перебував у товаристві розпусних жінок; він знав їх усіх, але жодна не подобалася йому так, як Біанка де Россі, оскільки вона перевищувала всіх інших у розпутності.

Біанка була не тільки розпусною, жадібною до золота й зіпсованою до глибин душі, вона до того ще й завжди вимагала, щоб її коханці опускалися до її рівня ганебними вчинками. Одного дня вона зажадала від Ландольфо, щоб той привів її на вечерю до матері й сестри. Ландольфо одразу пішов до матері й розповів їй про цей намір, так наче не бачив у цьому нічого непристойного. Бідна мати залилася слізьми й заклинала сина, щоб він зглянувся на добру славу сестри. Ландольфо залишився глухим до тих прохань і тільки пообіцяв зберегти це, по можливості, в таємниці, після чого пішов і привів Біанку в дім. Мати з сестрою прийняли цю безчесну значно краще, ніж вона заслуговувала, але Біанка, бачачи їх доброту, ще й подвоїла зухвалість, почала говорити про непристойні речі й давати сестрі свого коханця поради, без яких та цілком би обійшлася. Нарешті вона відправила обох із кімнати, заявивши, що хоче залишитися з Ландольфо сам на сам.

На другий день безсоромниця рознесла цю історію по всьому місту, так що протягом кількох днів ні про що інше не говорили. Незабаром звістка про цей випадок дійшла до Одоардо Зампі, брата матері Ландольфо. Одоардо аж ніяк не був людиною, яка безкарно зносить образи; він заступився за свою сестру й наказав того самого дня убити негідну Біанку. Коли Ландольфо вибрався до своєї коханки, він знайшов її неживу й усю закривавлену. Невдовзі він довідався, що це справа його дядька, тож побіг, щоб відплатити йому, але вірні друзі, які оточували Одоардо, ще й посміялися з його безсилої злості.

Ландольфо, не знаючи, на кому зірвати свою лють, побіг до матері, щоб її вилаяти. Бідна жінка якраз сідала з донькою до вечері й, бачачи, що прийшов син, запитала, чи й сьогодні Біанка прийде до столу.

— Ох, якби вона могла прийти, — крикнув Ландольфо, — і забрати тебе до пекла разом з усією родиною Зампі!

Нещасна мати впала на коліна, волаючи:

— Великий Боже, прости йому його блюзнірство!

У цю мить з грюком відчинилися двері, й усі побачили, як заходить страшна примара, вся вкрита ранами від стилету, в якій, однак, не можна було не пізнати труп Біанки.

Мати й сестра Ландольфо почали ревно молитися, і Бог дарував їм ласку, дозволивши витримати це жахливе видовище й не вмерти від страху.

Примара наблизилась повільними кроками й сіла до столу, наче хотіла повечеряти. Ландольфо з відвагою, якою саме тільки пекло могло його надихнути, підсунув їй полумисок.

Примара відкрила таку велику пащу, що здавалося, ніби голова в неї розпадається надвоє, і дихнула червоним вогнем; потім простягла обсмалену руку, схопила шматок, проковтнула його, і тут же почули, як він падає під стіл. У цей спосіб вона пожерла весь полумисок, однак усі шматки попадали під стіл. А потім, звернувши жахливі очі на Ландольфо, промовила:

— Ландольфо, якщо я вже в тебе повечеряла, то ніч проведу також з тобою. Ходімо тепер до ліжка.

Тут мій батько, перервавши духівника, обернувся до мене й сказав: