Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Альфонсе, сину мій, а ти б злякався, якби був на місці Ландольфо?

— Любий батьку, — відповів я, — присягаюся, що зовсім би не злякався.

Ця відповідь потішила мого батька; весь вечір він був веселий і радісно на мене поглядав.

Так ми проводили дні, один за другим, з тією лиш різницею, що взимку сиділи біля каміна, а влітку на лавці, приставленій до замкової брами. Шість років минуло в цьому солодкому спокої, і коли я зараз пригадую їх, то мені здається, що кожен рік тривав не довше години.

Коли мені виповнилося сімнадцять років, батько задумав віддати мене в полк валлонської гвардії і з цією метою написав кільком давнім друзям, на яких найбільше розраховував. Ці достойні й шановані люди поєднали свої зусилля й отримали для мене патент капітана. Батько, діставши цю звістку, так був нею зворушений, що всі боялися за його життя; незабаром, однак, він прийшов до себе й відтоді займався тільки підготовкою до мого від’їзду. Він хотів, щоб я плив морем, а висадившись у Кадиксі, одразу представився дону Енріке де Са, наміснику провінції, який найбільше зробив для отримання мною звання. Коли поштова карета вже в’їхала на замкове подвір’я, батько завів мене до себе в кімнату й, замкнувши як слід двері, сказав:

— Любий Альфонсе, я хочу довірити тобі таємницю, яку отримав від свого батька, а ти перекажеш її своєму синові, якщо визнаєш його гідним її.

Я був переконаний, що таємниця стосувалася якогось захованого скарбу, тому відповів, що завжди вважав золото тільки засобом, який допомагає приходити на допомогу нещасним.

— Ти помиляєшся, любий Альфонсе, — відповів батько, — тут аж ніяк не йдеться про золото чи срібло. Я хочу навчити тебе невідомому тобі досі прийому, за допомогою якого, відбиваючи удар і імітуючи випад збоку, ти завжди виб’єш у супротивника зброю з рук.

Говорячи це, він узяв рапіри, навчив мене цьому прийому, поблагословив на дорогу й відвів до карети. Я обійняв матір і за мить вже покинув батьківський замок.

Я вирушив сушею аж до Фліссінґена, там сів на корабель і зійшов на берег у Кадиксі. Дон Енріке де Са зайнявся мною, наче я був його рідним сином, допоміг мені пристойно екіпіруватися й порадив двох слуг, один з яких звався Лопес, а другий — Москіто. З Кадикса я прибув до Кордови, потім до Андухара, звідки вирішив поїхати дорогою через Сьєрра-Морену. На моє нещастя, біля джерела Лос-Алькорнокес обидва слуги покинули мене. Незважаючи на це, я того ж дня дістався до Вента-Кемади, а вчора увечері — до твоєї келії.

— Любий сину, — промовив пустельник, — твоя історія дуже зацікавила мене, і дякую тобі, що ти погодився мені її розповісти. Тепер я зі способу твого виховання бачу, що страх для тебе — почуття зовсім невідоме, але оскільки ти провів ніч у Вента-Кемаді, я побоююся, чи не чіплялися там до тебе двоє повішеників і щоб тебе колись не спіткала сумна доля безумного Пачеко.

— Отче, — відповів я, — довго я думав цієї ночі про пригоди сеньйора Пачеко. Хоч він і має в тілі диявола, але він дворянин, тому я не думаю, аби все, що він говорить, не було найчистісінькою правдою. Однак, з іншого боку, наш замковий духівник Іньїґо Велес присягався мені, що хоча раніше й зустрічалися біснуваті, особливо в перші віки християнства, зате сьогодні їх вже немає зовсім, а його запевнення здаються мені тим важливішими, що батько наказав мені в усьому, що стосується нашої релігії, сліпо вірити преподобному Велесу.

— Як це? — здивувався пустельник. — Хіба ти не бачив жахливої постаті цього безумця, якому дияволи викололи одне око?

— Звичайно, отче, однак сеньйор Пачеко міг і в інший спосіб подібним чином скалічитися. Врешті-решт, стосовно таких речей я завжди звертаюся до людей, які знають більше за мене. Мені вистачає, що я не боюся ніяких примар і упирів. Однак, якщо ти хочеш заради спокою моєї душі дати мені якусь святу реліквію, присягаюся носити її з вірою і шаною.

Пустельник начебто усміхнувся моїй простоті, а потім сказав:

— Бачу, сину мій, що ти ще зберігаєш віру, але боюся, щоб ти не втратив її пізніше. Ці Ґомелеси, від яких ти походиш по матері, лише віднедавна є християнами, а деякі навіть, як здається, в глибині серця визнають іслам. У разі, якби тобі запропонували незліченні багатства за умови переходу в їхню віру, що б ти тоді зробив?

— Не прийняв би, — відповів я, — бо вважаю, що зречення віри чи здача прапора в усіх випадках може принести лиш ганьбу.

Тут пустельник знову неначе усміхнувся й сказав:

— Я з сумом помічаю, що твої чесноти основуються на надто перебільшеному почутті честі, й застерігаю тебе, що сьогодні в Мадриді вже не буває стільки поєдинків, скільки їх бувало за часів твого батька. Крім того, чесноти сьогодні спираються на інші, значно тривкіші засади. Але не хочу тебе більше затримувати, бо перед тобою ще довга дорога, поки ти дістанешся до Вента-де-Пеньйон, тобто Корчми-під-Скелею. Корчмар живе там, незважаючи на розбійників, бо сподівається на захист циганів, які стоять недалеко табором. Післязавтра ти приїдеш до Вента-де-Карденас і тоді вже будеш за Сьєрра-Мореною. Біля сідла ти знайдеш харчі на дорогу.

Сказавши це, пустельник чуло обійняв мене, але не дав жодної реліквії для збереження душевного спокою. Я не хотів нагадувати йому й, скочивши на коня, покинув скит.