Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

У цю мить почулися численні постріли. Еміна крикнула:

— О Пророку! Ми врятовані! Зото йде нам на поміч.

Зото увійшов з юрбою своїх, викинув за двері катів і прикував інквізитора до залізного кільця, вбитого у в’язничний мур. Потім розв’язав мене й обох мавританок. Як тільки дівчата відчули, що руки в них вільні, вони одразу закинули мені їх за шию. Нас розтягли. Зото наказав мені сідати на коня й рушати вперед, обіцяючи що невдовзі поспішить за мною разом із жінками.

Аванґард, з яким я вирушив, складався з чотирьох вершників. На світанку у відлюдному місці ми поміняли коней; потім пробиралися верхівками й схилами крутих гір.

Близько четвертої пополудні ми опинилися серед скелястих печер, де мали намір переночувати. Я тішився, що сонце ще не зайшло, бо вид був чудовий, особливо для мене, який бачив досі тільки Арденни і Зеландію. У моїх ніг простягалася чарівна Веґа-де-Ґранада, яку мешканці того краю вперто називали «la Nuestra Vegilla»[8]. Я бачив її усю: шість її міст і сорок сіл, звивисте русло Хенілу, водограї, що спадали з вершин Альпухари, тінисті гаї, альтани, доми, сади й безліч сільських садиб. Зачарований чудесним видом стількох речей, зібраних разом, я всі свої відчуття зосередив у зорові. В мені прокинувся любитель природи, і я зовсім забув про своїх родичок, які незабаром прибули в паланкінах, несених кіньми. Коли вони всілися на подушках, розкладених у печері й дещо відпочили, я звернувся до них:

— Мої сеньйорити, я аж ніяк не жаліюся на ніч, проведену у Вента-Кемаді, але щиро визнаю, що спосіб, у який я її завершив, був мені дуже не до смаку.

— Оскаржуй нас, Альфонсе, — сказала Еміна, — лише в приємній частині твоїх снів. Зрештою, на що ти нарікаєш? Хіба ти не дістав нагоди виявити нелюдську хоробрість?

— Як це? — перервав я її. — А хтось мав би сумніватися в моїй хоробрості? Якби я побачив такого, то бився б з ним на плащі чи з хусткою в зубах.

— На плащі, з хусткою в зубах? Я не знаю, що ти маєш на увазі, — відповіла Еміна. — Є речі, про які я не можу тобі говорити. Є навіть такі, про які я сама досі нічого не знаю. Я тільки виконую накази глави нашого роду, наступника шейха Масуда, який володіє таємницею Кассар-Ґомелеса. Можу лиш тобі сказати, що ти наш близький родич. Оїдор Ґранади, батько твоєї матері, мав сина, який став гідним відкриття йому таємниці, прийняв віру Пророка й пошлюбив чотирьох дочок дея, що правив тоді в Тунісі. Тільки наймолодша з них мала дітей, і якраз вона була нашою матір’ю. Незабаром після народження Зібельди мій батько й три його дружини померли від епідемії, яка в той час спустошувала береги Берберії. Але залишмо в спокої речі, про які ти сам пізніше докладно довідаєшся. Поговорімо про тебе, про вдячність, яку ми тобі винні, а радше про наше захоплення твоєю відвагою. З якою байдужістю дивився ти на підготовку до катувань! Яку незворушну вірність зберіг своєму слову! Так, Альфонсе, ти перевищив усіх витязів нашого роду, і ми відтепер належимо тобі.

Зібельда, яка не переривала сестру, коли розмова велася про поважні речі, — вступала в свої права, коли наставали чуттєві хвилини. Я аж купався в лестощах, догоджаннях і був задоволений собою та іншими.

Незабаром з’явилися негритянки й накрили вечерю, за якою нам прислужував сам Зото з виявами найглибшої шани. Після вечері негритянки постелили в печері зручне ложе для моїх родичок, я знайшов собі іншу печеру, і незабаром ми вже насолоджувались відпочинком, потребу в якому так сильно відчували.

День п’ятий

На другий день на світанку караван був готовий до походу. Ми спустилися з гір і увійшли в глибокі долини, чи радше в прірви, які, схоже, досягали нутрощів землі. Вони переривали пасмо гір у стількох різноманітних напрямках, що неможливо було розпізнати ні наше місцезнаходження, ні мету, до якої ми прямували.

Ми просувалися так шість годин і вийшли до руїн покинутого міста. Там Зото велів нам зійти з коней і, відвівши мене до колодязя, сказав:

— Сеньйоре Альфонсе, заглянь, прошу тебе, в цей колодязь і скажи мені, що ти про нього думаєш.

Я відповів, що бачу воду і гадаю, що це звичайний колодязь.

— Ти помиляєшся, — сказав Зото, — це вхід до мого палацу.

Сказавши це, він схилив голову над отвором і крикнув особливим чином.

На цей звук я побачив, як зі стін колодязя висуваються дошки, утворюючи поміст у кількох ліктях над поверхнею води, після чого тим отвором вийшов один озброєний чоловік, а за ним другий.

Коли вони вибралися на поверхню, Зото сказав мені: