Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда й Ніни деі Джерачі. Чи хтось із вас має щось проти цього шлюбу?

— Я проти! — крикнув Трівульціо і в ту ж мить завдав обом закоханим кільканадцять ударів стилетом.

Його намагалися затримати, але він знову схопився за стилет, вирвався з собору, потім з міста і втік до Венеції. Трівульціо був пихатий і розбещений долею, але душу мав чулу; докори сумління помстилися йому за нещасних жертв. Він бурлакував з міста до міста й життя проводив у розпачі. Через кілька років його родичі залагодили усю справу, і він повернувся до Равенни; проте це був уже не той самий молодик, який світився щастям і пиндючився своєю вродою. Він змінився так сильно, що власна годувальниця не могла його пізнати.

У перший же день після приїзду Трівульціо одразу запитав про могилу Ніни. Йому сказали, що вона разом із коханим була похована в соборі Святого Петра, тут же поряд із місцем, де їх убито. Тремтячи, Трівульціо пішов у собор, упав на могилу й залився ревними сльозами. Незважаючи на біль, який нещасний убивця відчув у ту мить, сльози принесли йому полегшення; він віддав свій гаман ключарю й отримав дозвіл приходити до собору, коли йому тільки хотітиметься. Відтоді він приходив щовечора, і ключар так звик до нього, що не звертав уже ніякої уваги.

Одного вечора Трівульціо, безсонно провівши попередню ніч, заснув на могилі, а коли прокинувся, то виявив, що собор уже замкнений, і вирішив хоробро провести ніч у місці, яке так узгоджувалось із його глибоким сумом. Він слухав, як били години одна за другою, і шкодував лиш, що кожен останній звук не є останньою хвилиною його життя.

Нарешті пробила північ. Відчинилися двері до ризниці, й Трівульціо побачив ключаря, який увійшов з ліхтарем в одній і мітлою в другій руці. Це був не звичайний ключар, а кістяк; він, щоправда мав трохи шкіри на обличчі й щось на кшталт запалих очей, але стихар, який прикривав його, виразно показував, що на кістках зовсім не було тіла.

Жахливий ключар поставив ліхтар на великому вівтарі й позапалював свічки, як до вечерні; потім почав підмітати собор і протирати лавки, пройшов навіть кілька разів коло Трівульціо, але начебто не помітив його. Нарешті він наблизився до дверей ризниці й став дзвонити в маленький дзвін; на той звук розкрилися гробниці, вийшли померлі, завинуті в савани, й затягли похмуру літанію.

Після того, як якийсь час вони співали, один з померлих, який мав на собі стихар і єпитрахиль, вийшов на амвон і промовив:

— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда і Ніни деі Джерачі. Проклятий Трівульціо, чи маєш ти щось проти цього?

Тут мій батько перервав теолога і, звертаючись до мене, запитав:

— Сину мій Альфонсе, а ти злякався б, якби був на місці Трівульціо?

— Дорогий батьку, — відповів я, — гадаю, що злякався б страшенно.

На ці слова батько підхопився, охоплений несамовитим гнівом, підбіг до шпаги й хотів мене нею прибити до стіни.

Присутні кинулися поміж нас і якось зуміли його заспокоїти. Сівши на своє місце, він гнівно подивився на мене й сказав:

— Син, негідний свого батька, твоя ганьба певною мірою покрила весь полк валлонської гвардії, куди я збирався тебе віддати.

Після цих гірких докорів, коли я думав, що помру від сорому, настало глибоке мовчання. Ґарсіас перший перервав його й, звертаючись до мого батька, сказав:

— Чи не краще було б, ясновельможний пане, якби замість усього цього переконати сина вашої милості, що немає на світі ні привидів, ні упирів, ні покійників, які співають літанії. Тоді він, без сумніву, не тремтів би від згадок про них.

— Сеньйоре Ієрро, — ущипливо відповів мій батько, — ти забуваєш, що вчора я мав честь показувати вам історію про духів, власноручно написану моїм прадідом.

— Я ніяким чином, — відповів Ґарсіас, — не сумніваюся в правдомовності прадіда ясновельможного пана.

— Як це розуміти, — сказав батько, — «ніяким чином не сумніваюся в правдомовності»? Хіба ти не знаєш, що цей вираз явно припускає твій сумнів у правдомовності мого прадіда?