Розділ «Філіпп Майєр Син»

Наступного ранку троє з чотирьох рейнджерів, які вижили, тобто Мерфі, Данхем та Вошберн, повернули свої значки Лайонсові.

— Нам не потрібні коні тих дикунів, — мовив Вошберн. — Лише скальпи, зброя тощо.

— Забирайте, — кивнув Лайонс.

— Що, додому забаглося? — зиркнув я на Вошберна.

Це було таке собі косооке опудало зі Східного Техасу, яке під час останньої битви відсиджувалося в засідці позаду нас — на відстані десь у сотню ярдів.

— Витримувати таке, як було вчора, за «спасибі» — це занадто навіть для такого глиноїда, як я, — відповів він. — Якби нам за це як слід платили, то ще б можна було. А так…

Показавши пальцем у бік двох інших дезертирів, Вошберн додав:

— А ти знаєш, що Данхем із восьми років дружив із Муді?

— Ні, — тільки й сказав я.

Нібито я винен у тому, що Гінс Муді загинув… (Данхем не чув цієї розмови, бо вже далеко відійшов від нас).

Отож, боягузи пішли пакувати речі, і зрештою від нашого загону лишилося троє — Лайонс, я та Мак-Давелл. Це був зовсім іще юний веселун, який «заробляв» собі на життя конокрадством до того, як записатися в рейнджери; я був дуже радий, що він вижив і вирішив залишитися з нами. Трохи згодом ми втрьох стояли на бруствері й спостерігали за Данхемом, Вошберном і Мерфі, які неквапно їхали верхи в напрямку гір. Але вони, певно, відчули, що ми на них дивимося, і всі як один пришпорили своїх поні.

— Ну що, хлопці? — обізвався Лайонс. — Кожен із нас отримає тепер удвічі більше трофеїв, еге ж?

Решту дня ми провели, чистячи нашу зброю та лагодячи спорядження для коней. Двоє з тих скакунів, які дісталися нам від команчів, мали тавро Сполучених Штатів; ми обміняли їх на потрібні нам речі в Еда Галла, а він — продав мексиканцям. Я отримав як трофей рудого красеня-мерина, якого пізніше програв у карти.

— Скільки індіанців утекло? — поцікавився Ед Голл.

— Двоє, — відказав я.

— Ви впевнені, що не збираєтеся залишитися тут іще на якийсь час?

— Та не переймайся так. Якщо побачиш індіанців, просто запроси їх повечеряти перед жерлом твоєї гармати.

— Удруге вони, хи-хи, на це навряд чи поведуться.

Звісно ж, це була не його гармата, а Бена Літона — славнозвісного мисливця за скальпами, який помер кілька років тому (як я підозрюю, саме він очолював загін білих, які свого часу мало не добралися до нас із Тошавеєм). Голл узяв собі за жінку його вдову, але так і не припинив заздрити йому, навіть мертвому: знав-бо, що ніколи не зможе здобути такої гучної слави, як він. Це ж Літон, і ніхто інший, одного разу вбив пострілом із гармати цілу юрбу індіанців. Було це так: він запросив їх на обід, а коли вони заходилися їсти — непомітно вислизнув з-за столу й вистрелив із гармати, що була заздалегідь заряджена картеччю та ретельно схована за шторою. Постріл цей ущент розніс і Літонову їдальню, і всіх гостей, які так і не встигли зрозуміти, що їх знищило. Після цього вже ніхто не наважувався красти коней у Бена Літона.

Наступного ранку ми з Лайонсом прокинулися… а от Мак-Давелл — ні.