Філіпп Майєр Син

Син

— Погладь мою спину, — прохає Марія.

Я ще довго «виводжу візерунки» на її шкірі, а тоді притуляюся вустами до її вуст, натякаючи на своє бажання. Вона стиха зітхає й міцно пригортається до мене. І ось ми вже стаємо єдиним цілим…

Після всього ми засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл. Прокинувшись, повторюємо все ще раз.

— Усю вічність пролежала б тут із тобою, — шепоче Марія.

— І я — теж…

Вона цілує мене в уста — один раз, другий, третій… Мої очі заплющуються самі собою.

Коли до кімнати зазирає вранішнє сонце, я прокидаюся й одразу ж картаю себе думками про те, що ніч минула, а з нею — і наша чарівна казка. Та ні — Марія з тією самою ніжністю дивиться мені в очі, а тоді притуляється чолом до моєї шиї; я відчуваю своєю шкірою її тепле дихання.

Розділ 40

Ілай Мак-Каллоу

Отож, за наказом судді Вілберґера, на міській площі взялися готувати шибеницю для моєї публічної страти. Після того-бо, як про мене все розпатякав Том Віппл, пліткувати стали й негри. А далі ці плітки поступово поширилися всім містом — усі вже знали, що я займався «акробатичними етюдами» з дружиною судді по вісім або й по десять разів на день. А ще — пив його вино, катався на його конях і згодовував його дорогі сигари кабанчикам. Усі як один дивувалися лишень, як це суддя не застрелив свою дружину за таку ганебну зраду. І геть усі торочили, що хтось та й має вирушити до пекла замість неї.

Моя юнацька наївність спочатку не давала мені тверезо дивитися на речі: я ж бо вважав, що городяни мені симпатизують, тож мене можуть помилувати. Насправді ніякої симпатії до розбишаки, який крав у них коней і стріляв із лука в їхніх свиней, вони не відчували, хоч я й був надто вже добрим, щоб рівнятися зі справжніми розбійниками. Що врятувало мене — то це допомога судді Блека з Остіна, який використав усі свої повноваження та зв’язки. Він звинуватив суддю Вілберґера в жорстокому поводженні зі мною — ще зовсім юним, беззахисним хлопцем, який три роки пробув у полоні в індіанців, а ще — втратив батька, що загинув як герой разом з іншими рейнджерами. Тож суд і повішення відкладали доти, доки Вілберґер не знайшов нарешті способу позбутися мене. Тож із його легкої руки я став, як і мій батько, рейнджером, що за тих часів практично не відрізнялося від смертного вироку.

Звістка про моє приєднання до загону рейнджерів тішила мене так само, як мого батька потішила б перспектива їздити в походи разом із команчами. Проте ситуація була такою серйозною, що іншого виходу я просто не мав. Мене доправили до Остіна в кайданках, а тоді відпустили, віддавши під опіку судді Блека, хоча тривало це лише кілька годин. На мене там уже чекав гнідий коник під зручним сідлом; також суддя озброїв мене карабіном «Спрінґфілд» (і ще — дав другого кольта «Наві»). Його доньки прийшли, щоб побалакати зі мною, а от дружина — ні. А сам суддя мав такий пригнічений вигляд, що я навіть не намагався перед ним виправдовуватися.

До рейнджерів я приєднався під Фредеріксбурґом — неподалік від тих земель, де жив колись із батьками, братом і сестрою, а тепер ця ділянка належала моїй мачусі. За тих часів бути рейнджером означало загинути молодим нізащо; шанси прослужити рік і залишитися живим були майже нульовими. Більш везучі рейнджери закінчували своє життя в наспіх викопаних ямах; а з інших знімали скальпи й залишали тіла на поживу койотам.

Коли я вступив до загону рейнджерів, часи легендарних Коффі Гейса та Сема Вокера вже відійшли в небуття. Вокера вбили в Мексиці, а Гейс назавжди поїхав до Каліфорнії. А ті, які залишилися, були не чим іншим, як збіговиськом бездомних солдатів, наївних шукачів пригод, засуджених до страти злочинців (отаких, як я) та Богом забутих волоцюг.

Наприкінці кожного походу рейнджерам, яким удавалося вижити, видавали по квадратній милі нічийної землі (ділянки ці могли лежати в будь-якій частині Техасу). Це була кривава здольщина: ми вбивали індіанців і забирали частку їхньої землі як платню. Проте, як і всі здольники, ми завжди залишалися в програші — земельні ділянки, розташовані на безпечних територіях, були вже всі зайняті. А ті, що досі могли бути викуплені, — уже десятки років як нікуди не годилися. Тож ваучери свої ми щоразу обмінювали або на коней, або на зброю та інші потрібні речі. Цю послугу нам надавали здебільшого спекулянти, які мешкали в розкішних особняках; а що тут дивного — вони ж скуповували землю вдесятеро дешевше від її справжньої вартості! Єдиною винагородою, яку ми отримували, крім ваучерів, були набої. Ними нас забезпечували безперебійно й у необмеженій кількості. Усе інше, від кукурудзяного хліба до свинини, ми повинні були відбирати в людей (або силою, або хитрістю).

Отримавши від штату добрячий запас пороху та свинцю, ми стали вправлятися в стрільбі перед походом (це забрало кілька тижнів). Нам було наказано вкопати в землю жердину, і капітан оголосив, що ми нікуди не поїдемо, доки кожен із нас не навчиться влучати в неї п’ять разів із п’яти, їдучи на коні щонайменше риссю, а краще — галопом. Окрім того, ми повинні були, тримаючи пістолета в лівій руці, стріляти не менш влучно, ніж звичайно.

Після всіх цих тренувань я виявив, що стріляти з пістолета вмію краще, ніж із лука. Ті рейнджери, які могли собі це дозволити, мали по два кольти «Наві»: за тих-бо часів перезарядка пістолета забирала кілька хвилин. Дехто стріляв із кольтів «Вокер», що були вдвічі потужнішими, але й удвічі важчими. І тому їх носили не на поясі, а біля сідла, що було не надто й безпечно: відійдеш на якусь відстань від коня — і вже беззахисний. А ще в цих оспіваних у легендах пістолетів коли-не-коли заїдав барабан. Зважаючи на все зазначене, уже не дивуєшся тому, що «Вокерів» було випущено небагато.

Протягом першого походу рейнджерів, у якому я брав участь, ми не зустріли жодного команча. Точніше, ми натрапляли на їхні сліди й бачили залишки багать, але вистежити їх нам ніяк не вдавалося. І не дивно, адже вони могли будь-якому білому дати фору в умінні їздити верхи й заплутувати сліди. Тож згодом я перестав боятися, що колись під прицілом моєї рушниці опиниться Неекару чи Ескуте.

За винятком кількох виснажених апачів — ліпанів і мескалеро, — нашими жертвами ставали не індіанці, а мексиканці й бродячі негри. Щоправда, попадалися нам ще й червоношкірі з резервацій, які ледь повзали від голоду. Та індіанцями їх уже не можна було вважати — адже вони розучилися виживати серед дикої природи (от до чого призводить тісне спілкування з білими!). Що б там як, будь-яка зграя бандитів за тих часів тягала за собою такого-сякого лука зі стрілами: уб’ють когось — навстромляють у нього стріл, щоб звалити все на індіанців. Скрізь, куди не глянь, червоношкірих вважали недолюдками.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 198. Приємного читання.