Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я вистрелив у кущі, де хтось ворухнувся. Потім перевів приціл на півфута й вистрелив іще раз, і так — доки не спорожнів магазин. Я майже встиг перезарядити рушницю, коли капітан миттю пересунувся дещо ліворуч..

Згодом стріли припинили свистіти, і запала тиша. Я чув лишень дзвін у своїх вухах, і ще — передсмертне іржання та форкання коней. Раптом хтось із людей застогнав, гукаючи свою дружину… Рейнджерів, крім Лайонса й мене, серед живих залишилося тільки троє (вони ховалися в засідці позаду мене). Капітан був далеко попереду нас. Мій кінь загинув, і я міг би спокійнісінько сидіти на місці, ховаючись за його трупом. Але натомість — вдався до короткої перебіжки, покривши шість чи сім ярдів. А потім на таку саму перебіжку наважився й Лайонс. Як на гріх, сонце світило яскраво, а я загубив свого капелюха, тому й не міг як слід розгледіти команчів, які стріляли з-за купи каміння. Одначе зробив іще одну перебіжку й залишився неушкодженим. Далі — ще одну, трохи довшу… і вже тоді, коли мені в стегно вп’ялася стріла, я впав. Капітан зарядив свою рушницю й випустив довгий залп; я нарешті змусив себе підвестися. Куди цілитися — уже не міг збагнути. Аж тут побачив поряд із собою Лайонса.

— Нарешті ми їх перемогли! — мовив він.

— А он там — хіба нікого немає?

— Піди й перевір, якщо хочеш. Але я нарахував п’ять трупів. Інші двоє живі, бо втекли до річки…

— …і ще один побіг туди само.

— Ну, ось тобі й восьмий.

— У тебе набої залишилися? — невпевнено запитав я.

Він запхнув порожнього пістолета в кобуру й витяг другого.

— Два. Достатньо, щоб застрелити ще когось із індіанців… Гей, ви, бабното довбана! Ну ж бо, пересуньтеся праворуч!

Троє хлопців, які перебували позаду нас (на відстані близько вісімдесяти ярдів), послухалися капітана. Пересувалися вони короткими перебіжками, пригинаючись якомога нижче, — хоча ми з Лайонсом спокійно стояли, випроставшись на повен зріст.

— Хто це, у біса, біжить останнім? — пробурмотів він.

— Напевно, Вошберн. А ті двоє — Мерфі й Данхем.

— От же ж педики смердючі… Мак-Каллоу, подивися наразі, що в тебе з ногою.

Я так і зробив. І виявив, що народився в сорочці, адже вістря проштрикнуло мені стегно навиліт, не зачепивши великої артерії. Відчуваючи, як стікає просто в мій чобіт кров із рани, я обійшов підніжжя скель; Лайонс тим часом перевірив їхні верхівки. Індіанців ми не знайшли — тільки їхніх коней, які напасалися на березі річки.

— Нам підійти до вас? — вигукнув один із тих трьох нікчем.

— Поки що ні! — перезирнувшись із Лайонсом, відповів я.

Наблизившись до мертвих команчів, ми з ним сповільнили крок.

Деякі трупи лежали в калюжах крові, а деякі — здавалися просто сплячими, бо смерть їхня була дуже милосердною: куля в шию — і ніякої тобі крові й страждань. Подивившись їм в обличчя, Лайонс, певно, упізнав когось зі своїх колишніх друзів — не схотів-бо разом із нами чотирма знімати з них скальпи й ділити їхній одяг та інші речі. Просто відійшов собі подалі.

Коли ми підбирали із землі наших мерців, один із них раптом підвівся й витріщився на нас. Це був Мак-Давелл, якого, виявляється, чимось важким уперіщили по голові. Проте йому поталанило — він досить швидко зібрав сили й навіть спромігся сісти на коня та поїхати разом із нами, як звичайно. Що ж до мене, я перев’язав свою рану, ще раз подивувавшись тому, як це стріла пройшла повз артерію. А тоді — допоміг нав’ючити на коней тіла п’ятьох загиблих рейнджерів. Ми привезли їх до форту Літон, де й викопали для них могили.