— Тепер я вже заміжня жінка. Та й більшість із нас уже не живе біля землі — ми попереїжджали до великих міст.
От би Генк був тут! Він-бо добре знає, як розмовляти з такими людьми, як ця жінка. А вона, Джинні, зараз думає лише про одне: як би не бовкнути чогось такого, що старушенція неправильно зрозуміє.
— Ваш будинок обставлений із нетиповим для цієї території витонченим смаком, — говорила тим часом далі авторка роману.
Джинні знизала плечима.
— Таке враження, — додала письменниця, — що ця оселя стояла тут споконвіку.
Молода жінка знову стенула плечима. Хто-хто, а вона нізащо не годуватиме цю стару плітками.
— Мій прадід був дуже яскравою особистістю, — мовила нарешті Джинні.
Письменниця ствердно кивнула. І що в ній було такого особливого? Поглянути хоча б на її капелюха — сміх та й годі! Усе в ній аж кричало про те, що вона нетутешня. Основною її метою було зібрати якнайбільше інформації про те, скільки землі й грошей мають місцеві власники ранчо. І ще вона палко жадала, як-то кажуть, покопирсатися в їхній брудній білизні.
Тим часом служниці подали вечерю. Джинні заздалегідь ретельно обміркувала меню, адже треба було вибрати щось таке, що б не виказувало, ніби вона хоче вразити письменницю. Тож, урешті-решт, для цієї вечері головною стравою стало фахітас.
Флорес була чудовою куховаркою. Натерши яловичину сіллю й гострим перцем, вона підсмажила її на грилі над мескітою й подала разом із цілою купою гуакамоле, сальсою та свіжоспеченими тортильями.
Коли вони повечеряли, з пасовиськ повернулися робітники ранчо й розсілися за довгим столом, розташованим за будинком. Флорес, подаючи їжу, весело перемовлялася з вакуерос іспанською. Письменниця із цікавістю спостерігала за ними крізь вікно їдальні.
— Якщо хочете, я відрекомендую вас, — мовила Джинні. — Саме на них нині тримається ранчо — вони виконують усю роботу, що стосується худоби й решти.
— Я навряд чи так добре знаю їхню мову, любонько. Та надвір я вийду, адже мені кортить курити.
— Чудово, — мовила Джинні. — Я залишу вас на кілька хвилин.
Повернувшись із вбиральні, вона помітила свою гостю там само — біля вікна їдальні. Обличчя старушенції було якимсь дивним.
— Ви тільки подивіться… — промимрила письменниця, кивнувши на вакуерос. — Вони їдять те саме, що їли ми!
Книжка побачила світ, а потім за нею ще й фільм зняли — із Джейм-сом Діном у головній ролі. Вийшло щось таке… словом, карикатура карикатурою. Техаські магнати були виставлені клоунами, на голови яким саме собою звалилося багатство. Звичайно ж, на світі справді існують люди, мізки яких не мають жодної звивини. Але щоб із таких складалося населення всього штату!..
Проте майже всім нафтовикам цей «шедевр» сподобався. І вони стали копіювати ідіотські манери героїв фільму — жбурляли жмені срібних доларів із вікон своїх лімузинів, приймали ванни з шампанського (коштувало це задоволення близько двадцяти тисяч доларів). Хоча таке, мабуть, траплялося й раніше: прикордонні території були ще цілком не заселені, коли Буффало Білл влаштовував свої шоу; полковник завжди бурчав, що ковбої чинять безглуздо, читаючи романи про ковбоїв. Чому? А тому, що так вони втрачають найважливішу зі своїх цінностей — правдиву книгу власного життя.
Джонсон програв на виборах, поступившись Стівенсону кількома сотнями голосів. Але завдяки отій урні № 13 він усе одно став сенатором, тож Джинні чекала на його дзвінок. Адже вона знала, що він уже спілкувався з Мерчісонами, а ще — з Калленом, Бравном і Гантом (власне, лише одиницям нафтовиків він тоді не зателефонував). Спікером Палати представників був тоді Сем Рейберн — єдина людина, яка крім Джонсона стояла на заваді в янкі, котрі прагнули відмінити знижку на виснаження природних ресурсів. Пізніше нафтовикам стало вигідно, щоб у конгресі були тільки республіканці, проте за тих часів їм конче було потрібно лідерство демократів. Тож вони не шкодували грошей, щоб підтримувати Джонсона та Рейберна.
Тепер усі вони мертві: Генк, Джонсон, Рейберн, Коук Стівенсон, Мерчісон, Каллен і Гант… а незабаром до цього списку приєднається й вона. Їй слід було б радіти: майже всі, кого вона знала у своєму житті, уже відійшли в потойбіччя. Та чомусь жодної радості вона не відчувала, адже була впевнена, що потрапить до безмежної темряви, звідки вже ніколи не повертаються. Тому те, що інші пішли з життя раніше, і не мало для неї ніякого значення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 178. Приємного читання.