Розділ «Нездоланний»

– Наступна частина є абсолютно добровільною.

Він розпочав рух. Ченґ пішла за ним. Вествуд на секунду затримався, а тоді поквапився вперед, щоб їх наздогнати.

Номер для самогубців був прибудовою, удвічі меншою розміром за будинок. У неї був бетонний фундамент, висотою приблизно до коліна, який тепер був укритий плямами оранжевого кольору від розплескування болота з калюж. Тоді йшла обшивка, зроблена із важких просмолених дощок. Дах був укритий дранкою. Стандартна конструкція квадратної форми та стійка, яку збудували на совість. Телефонні лінії, що звисали з-під даху, були завтовшки з палець Ричера. Вікон не було. Двері були замкненими. Ричер запитав:

– Готові?

– Не зовсім, – відповіла Ченґ таким голосом, який уже звучав непевним та сповненим відчуття поразки. Він згадав, як Ченґ нахилилася ближче до нього в магазині водія кадилака, щоб роздивитися телефонну книгу. Шукаючи літеру «М», з якої починалося «Малоні». Він пригадував ті стоси пакунків. Два з них було доставлено напряму від іноземного виробника. Німецьке медичне обладнання, виготовлене зі стерильної нержавіючої сталі та високоточна відеокамера з Японії. Він пам’ятав хлопця з Пало-Альто, який був спантеличеним через випадкове повідомлення із чату від хлопця під логіном «Кров». «Я чув, що в Материному Спочинку є непогані речі». На дошці для оголошень, яку цей хлопець із Пало-Альто не впізнав. Якась інша спільнота. Група якихось ентузіастів, за їхнім припущенням. Дуже глибоко в «Глибинній Мережі».

Ричер зробив крок назад, а тоді попрямував великими кроками до дверей та вибив їх ударом п’яти об замок. Двері з грюкотом розчинилися всередину та відбилися від стіни. Він зупинив їх, виставивши пальці, після чого вони увійшли всередину.

Передпокій. Запах. Гірший, ніж від свиней. Попереду була невеличка кухня з глечиками та пляшками з водою. Дроти, кабелі, штепсельні вилки та розніми, усі поплутані та скидані на купу, колись використані й забуті. Робоче місце. Ліворуч був невеликий коридор з одними дверима праворуч та ще одними в кінці. Двері праворуч вели до ванної кімнати. Вона не була ні брудною, ані чистою. Практичне місце. Спільне приміщення. На стіні позаду були гачки для верхнього одягу. Ряд із чотирьох гачків. Вони були зайняті, проте не пальтами. Гумовими фартухами. Вони були вимащені чимось чорним та коричневим.

Ричер спробував відчинити ті двері, що були в кінці коридору. Незамкнені. Його голова заболіла. Він запитав:

– Готові?

– Не зовсім, – знову відповіла Ченґ.

Непевний голос, сповнений відчуття поразки.

Він прочинив двері. Всередині було темно, наче в діжці зі смолою. Неприємний запах. Холодно. Порожній звук великого простору. Тверді поверхні. Деякі перешкоди. Він почав обмацувати стіну в пошуках вимикача. Він його знайшов. І увімкнув.

Він побачив жінку в білому вбранні. Тепер вона більше не збиралася на фешенебельну вечірку в Монте-Карло. Не йшла до ратуші на своє п’яте весілля. Не прямувала до приватної будівлі із заспокійливою атмосферою, де вона мала б улаштуватися зручніше й випити «Нембутал» або ж просто лежати у ліжку, поки старенька машина з восьмициліндровим двигуном не зробить свою справу. Нічого з вище переліченого вона не робила. Вона була прикута за зап’ястки до стіни, викладеної білою плиткою. Вона сповзла вниз, і її тіло звисало донизу. Всюди були плями крові. Вона була абсолютно мертвою.

Ричер не був дуже компетентним патологоанатомом, проте він зрозумів, що цю жінку забили на смерть бейсбольною биткою. Вона навіть лежала поруч на підлозі, уся вкрита засохлими слідами крові. Плями уже ставали чорними, як і ті, що були на металі. У неї були синювато-сірі синці та зламані кістки. Її череп був деформований. Волосся сплутане. Її біла приталена сукня була заляпана кров’ю та блювотинням.

Вона сиділа перед цілим рядом відеоапаратури. Три телевізійні камери на міцних штативах із прикріпленими до них листками напівпрозорого розсіювача світла. Дроти звивалися на підлозі, наче змії. Білі кахлі утворювали собою щось на зразок сцени. Вони вкривали собою останню третину бічних стін, повністю задню стіну та останню третину підлоги. Наче арена. Вони точно мали б яскраво підсвічуватися. Багато різкості. Багато деталей. Білі кахлі, забруднені сірими плямами.

Над сценою були мікрофони. Їх було два. Стерео. До стійки з камерою був прикріплений аркуш паперу. Роздруковане електронне повідомлення. У ньому було написано: «Я б хотів побачити, як цю стервозну сучку забивають на смерть цією биткою. Як великого начальника. Робіть це якомога довше. Почніть із ніг. Ви повинні змусити її казати „Пробач, Роджере, пробач, Роджере“ знову і знову. Я заплачу вам сто тисяч».

Якась інша спільнота. Сайт, який належав групі ентузіастів.

Сайт ентузіастів мав назву «Материн Спочинок», так само, як і сайт-приманка. Вествуд та Ченґ зуміли налаштувати свої комп’ютери та розпочати роботу на них. Назад до будинку. Це було потокове відео. Оплачуване за кожен перегляд. Величезна кількість грошей. Найдешевше коштувало стільки ж, як ціла машина. «Заморений голодом до смерті» було найдорожчим. А все, мабуть, через час, який знадобився на його зйомку. Багато робочих годин. «Вагітна та заколота багнетом» було наступне за вартістю. «Вистріл у живіт» також коштував чимало. Там були списки найпопулярніших відео. І списки недавно переглянутих відео також. Абсолютно різні категорії. Жертва-чоловік, жертва-жінка, пари, молоді, старі, білі, чорні, зарізані, заколені, забиті на смерть, робочі інструменти, неймовірне проникнення, медичний експеримент, електрика, утоплення та стрілянина.

Також там була можливість оформляти замовлення для самих клієнтів. П’ятий рівень. Члени спільноти могли надсилати свої власні запити. Вони могли описати все настільки детально, як їм цього хотілося. Цілі сценарії, якщо вони бажали. Кожну спробу мали намір задовольнити. Усе залежало від того, чи трапиться правильний актор. Жодної оплати не вимагали до погодження кандидатури та вартості послуги.

Ченґ перегорнула на кінець сторінки в каталозі й сказала: