Розділ «Нездоланний»

А тоді просто під їхніми ногами проїхав потяг, він був довгим, гучним, розпеченим та нестримним на вигляд. Він шипів, клацав, гудів і скрипів, проте, мабуть, уперше його звуки тонули в гуркоті лопатей та скреготі реактивних двигунів. Хлопці з їдальні досі говорили собі через вікно в машині. Двері потяга розчинилися. Бац-бац-бац. Ніхто з нього не вийшов. З іншого боку також нікого не було. Бац-бац-бац. Двері потяга зачинилися.

Потяг під їхніми ногами почав від’їжджати, дуже і дуже повільно, вагон за вагоном. Хлопці з їдальні досі розмовляли. Останній вагон також рушив з місця та почав віддалятися, хитаючись, а старенькі колії прогиналися на якийсь дюйм під його вагою.

Двигуни заревіли, і вертоліт здійнявся вище. Вантажівка FedEx знову перетнула переїзд та попрямувала додому. Середня швидкість. Очікуваний час прибуття – коли завгодно.

Гелікоптер відлетів далі та почав нахилятися трохи вбік, а тому струмінь повітря, яке він здіймав, дув також під кутом, притискаючи їх до доріжки та вкриваючи їх здійнятим у повітря пилом та оглушливим звуком. На півдні інший гелікоптер наблизився до горизонту та повторив той самий маневр. Вгору, тоді через, а тоді геть. Спочатку піке вниз, швидко та низько. Він увесь час зменшувався. Своїми рухами він малював уже іншу, нову літеру «V», чий вершечок починався далеко від них.

Раптом стало тихо. Не було нічого чутно, крім шелесту пшениці. А пшениця діяла на них заспокійливо. Їхня рація знову зашипіла. Мойнахан підняв її та сказав:

– З гелікоптера ніхто не вийшов. Він навіть не приземлявся. З потяга також нікого не було видно. Навіть із протилежного боку.

На дорозі хлопці з їдальні почали від’їжджати назад своїми вантажівками. Червоний седан втиснувся між ними. Він прямував до міста. Мойнахан запитав:

– А з цим що?

Чоловік у джинсах та з висушеним волоссям відповів:

– Він каже, що він покупець. У нього ціла купа грошей. Ми глянемо на нього.

Вони привели того типа з машини до їдальні, проте перш ніж почати його про що-небудь розпитувати, вони розговорилися між собою про гелікоптери. Усі були на місці, крім брата Мойнахана. Того, який отримав удар по яйцях та позбувся своєї зброї. Розмова була короткою, і до спільного знаменника вони так і не прийшли. Було два протилежні напрямки думок. Або ж це була попередня розвідка для майбутнього вторгнення в близькому майбутньому, у такому випадку обов’язково мало бути місце камерам, які б давали термальне зображення, а ще радарам, які б обшукували землю. Або ж це був власне сам пошук Ківера, який, як вони самі це й передбачали, відбувався з повітря. У цьому випадку була б задіяна приблизно та сама техніка, проте вони все одно нічого б не знайшли через свиней.

Коротко і ясно. Спільного висновку не було. Вони або повернуться ще раз, або ж ні. Ніякого голосування на цю тему не проводили.

Чоловік, котрого вони привели, мав здоровий вигляд. Наче ведучий із каналу «Нешнл Джіоґрафік». Неохайне сиве волосся і така ж сама борода. Йому було близько сорока п’яти. Дивний одяг із багатьма застібками. Шнурівки на його черевиках нагадували канатні мотузки.

Він сказав, що його звуть Торенс, а також що викинув своє водійське посвідчення. Не через страховку. Хоча деякі проблеми з цим у нього теж були. Просто він хотів, щоб люди могли тільки здогадуватися, хто він такий. Ось якою була його мета. Жодного сліду. А письмові докази його існування зникли сім сотень миль тому. Невеличкий вогонь у раковині мотелю в Неваді. Усе зникло. І з того часу він водив машину лише вночі, щоб менше ризикувати. Він хотів уводити людей в оману. Хотів їх заплутати. Сім довгих років, аж до правової презумпції.

Чоловік у джинсах та з висушеним волоссям звернувся до нього:

– Пробачте нам нашу надмірну обережність, містере Торенсе.

Тоді він поглянув на Мойнахана, який отримав удар по голові, і запитав у нього:

– Де в біса ходить твій брат?

Мойнахан відповів:

– Я не знаю.